У легендах та переказах значне місце займають образи козаків та їхніх ватажків. Образ запорожців у фольклорній прозі двоплановий: з одного боку, у переказах, вони змальовуються як реальна історична спільнота, що мала свій особливий побут, етичний кодекс, звичаєве право та традиції; її представники практично нічим, крім волелюбства та відмови від жінок, не відрізнялися від інших. Поряд з переказами про козаків існують легенди, де козацтво набуває інших рис. Поряд з узагальнюючим образом запорожців у легендах розповідається про їх ватажків. Досить популярними є оповідання про Сірка. Це безкомпромісний, непереможний борець з хижаками степів – татарами й турками, захисник і визволитель українського народу. За фольклорною традицією, Сірко був чаклуном, татари звали його шайтаном. Тож, як усе почалося?
Народження, дитинство[]
У XVII столітті в невеликому козацькому селищі на Харківщині у козака на прізвище Половець народився майбутній відомий маг Сірко. Хлопчика назвали Іваном. Коли народилося це немовля, повитухи заголосили, а мати знепритомніла. Дяк, який зайшов охрестити дитину, відмовився брати його на руки, а лише перехрестив здалеку і втік. А той, хто всіх налякав, не заплакав, він лежав на столі і бавився шматком пирога. А потім на очах у переляканих батьків з'їв його. Хлопчик народився із зубами! За повір'ям, поява немовляти з зубами означала, що народився майбутній вбивця. Налякані селяни радили батькам позбутися дитини, але сина врятував батько. Тато виніс дитину до натовпу і сказав односельцям, що цими зубами малий буде гризти ворогів.
За деякий час він навчиться ловити кулі руками та зупиняти час. Через це згодом казатимуть, що він перевертень: удень – полководець Іван Сірко, а вночі – вовк. Від народження з цією дитиною коїлись якісь дивні речі: від його погляду падали і розбивалися речі, скисало молоко. Саме тому сусіди забороняли своїм дітям гратися з Іваном. Між собою вони називали його "чортовим сином", якого бояться навіть сільські собаки. Але сам Іван ріс немічним та хворобливим хлопчиком. Він не розумів, чому люди обходять його стороною, а діти ніколи не запрошують до своїх забав. Понад усе хлопець хотів довести, що він такий самий, як усі, але діти лише сміялися з нього.
Іван і вовки[]
В ніч на Івана Купала хлопець зник, а повернувся лише за три дні. У нього була розірвана свита і тіло вкрите рубцями. Селом пішли чутки: хлопчина зустрівся із самим чортом, нечистий подарував йому страшні сили. Хати у селі почали замикати. Та де він був, не розповів нікому, під сорочкою ховав маленький сірий клубочок – вовченя.
Через багато років він розказав синам, що тоді декілька днів блукав лісом, що шукав – і сам не знав. Та назавжди запам’ятав повний місяць і галявину, а на ній – вовчицю. Вона кинулася на нього, як на ворога. Він кричав увесь закривавлений, але міцно тримав її за горло. Потім стало тихо і він зрозумів, що задушив вовчицю голими руками. А коли отямився, то почув скавчання: поруч у траві ховалося вовченя. Іван забрав його з собою, з того часу він почав називати себе Сірком. Та люди на селі не хотіли жити поруч із вовком. Вони бачили, як він розмовляє зі своїм вовченям і вирішили, що цей малий – перевертень. Очевидно, що фольклорний образ Сірка склався під певним впливом міфологічних уявлень про воїнів-вовків, які, вірогідно, були ще досить поширені в Україні за часів пізнього середньовіччя.
Етимологія прізвища[]
Саме прізвище Сірко носить виразну вовчу етимологію і, можливо, навіть було козацьким прізвиськом отамана, яке він отримав від козаків згідно з січовою традицією. До речі, заслуговує на увагу походження слів "сірома, сіромаха, сіромашня", які означають найбіднішу, безрідну та бездомну частину козацтва. У народних піснях епітет "сіромаха" однаково вживався як до вовка, так і до найзнедоленіших козаків. Певне світло на це питання проливає стародавнє індоєвропейське повір'я, за яким людина, яка вчинила тяжкий злочин і опинялася поза законом, перетворювалася на вовка. Як відомо, на Запорожжя нерідко втікали порушники законів.
Коли Сірку виповнилося 12 років, у його селі з'явилися запорожці. Козаки розповіли: за дніпровськими порогами лежить острів Хортиця, хто зможе перетнути ці небезпечні водні пороги і складе іспити – буде козаком. На острові новачків перевірятимуть головні козацькі маги – характерники, нащадки давніх чарівників-волхвів. Щойно Іван почув про них, зрозумів, що у ньому живе така ж магічна сила, він повинен потрапити на Хортицю, щоб навчитися керувати нею. Сірко попросив запорожців узяти його з собою, але козаки лише кепкували з Івана: він був занадто малий і кволий. Хлопець був у розпачі! Він не міг більше жити у цьому селі. Тоді козаки запропонували йому: якщо зможеш подолати дніпровські пороги і дістатися Хортиці – посвятимо тебе у козаки.
Посвята у козаки[]
Колись дніпровські пороги були найнебезпечнішими кам’яними перепонами у Європі. Уступи, що захищали острів, пропускали до нього лише найвідважніших. Коли запорожці повернулися після подорожі, вони не повірили своїм очам. В ущелині, прямо за тринадцятим порогом на них уже чекав той самий сільський хлопчик зі своїм вовком. Дитині перетнути ці смертельні пороги було просто не під силу. Тоді козаки зрозуміли, що слабский на вигляд малий володіє якимись особливими знаннями. Тому на Хортиці його привели до особливих вчителів – характерників.
Нащадків давніх волхвів було лише п’ятеро. Вони мали продовжити випробування хлопчика і приготували для нього смертельно небезпечний іспит – стрибок з провалля. Малий мусив бігти щосили у повній темряві, не знаючи, що попереду прірва. Зрозумів він усе лише в останній момент, але стрибнув. Знизу козаки постелили солому, але Сірко цього не знав. Цей іспит був перевіркою. В той час, коли учень відривався від землі і знаходився за крок від смерті, він наче переходив у інший простір. Ним керувала свідомість, цей стан дозволяв сповільнювати час, що давало змогу ухилятися від куль і ловити стріли голими руками.
Характерники[]
Згодом характерники, щоб досягти такого ефекту, учнів обливали холодною водою, зв’язували і залишали під пекучим сонцем, а потім відвозили вночі до лісу, де несподівано атакували. У стані повного знесилення вони демонстрували вражаючі здібності – перетворювалися на вовків.
Коли Сірку виповнилося 15 років, про нього заговорили у козацькому війську. Козаки розповідали, що в очереті під Хортицею цей хлопчина зустрів самого чорта, біс навіть обіцяв зробити його гетьманом, але Сірко не повірив. Замість відповіді він витягнув рушницю і вистрелив у біса. Поранений чорт мликнув у воду. Згодом це місце поблизу Запоріжжя так і назвали – Чортомлик, а про Сірка почали складати легенди. Там пізніше утворилася Чортомлицька Січ, яка існувала протягом 57 років (1652-1709) і справедливо вважалася найзнаменитішою з усіх запорізьких Січей: існування цієї Січі збіглося з найблискучішим періодом історичного життя запорізьких козаків.
На Хортиці Іван прожив сім років і за цей час навчився безлічі речей, наприклад, зцілювати рани. Коли навчання скінчилося, він отримав від старих характерників останнє завдання: знайти секрет безсмертя. Місяць він мав жити у пустелі без їжі та води. Для цього він вирушив в Олешки на Херсонщину у найбільшу пустелю Європи. Сірко мав сам у пісках знайти давній секрет характерників.
Він кілька днів йшов цією пустелею, але сонце перемагало, від спраги та голоду у нього почалися видіння. Серед пустелі Іван побачив дівчину-козачку, вона кликала його за собою, і він поповз, втрачаючи силу. Потім відчув: дівчина вклала йому до рук якусь рослину і зникла. Вранці Сірко опритомнів і зрозумів, що тримає щось у руках. Скуштувавши бульбочки рослини, він зрозумів, що вона врятувала його від смерті. Це була любка дволиста. Сірко повернувся на Хортицю щасливим, бо виконав останнє завдання своїх вчителів і став справжнім характерником. Але одного разу біля села він побачив дівчину з марева у пустелі, саме ту, яка дала йому рятівну рослину. Тоді він зробив страшенну помилку, якої не міг припуститися характерник: Іван закохався.
Чарівна сила чи одруження[]
Вчителі попереджали Сірка, що він ніколи не зможе одружитися, бо тоді його душа розірветься на дві половини, чарівна сила піде. Але він нічого не зміг з собою зробити і підійшов до дівчини. Це була козачка на ім'я Софія. За три дні вони побралися, але через два тижні Сірко отримав перший військовий наказ від своїх вчителів. Він разом з козаками мав їхати до Франції допомагати мушкетерам короля. Фортецю, яку французи не могли добути декілька років, Сірко узяв лише за три години. Через це в Україну він повернувся героєм. Тепер запорожці довічно обиратимуть його отаманом, а у Європі він стане великим полководцем.
У перервах між битвами раз на сім років Сірко приїздив до села, де на нього терпляче чекала дружина Софія. Від таких гостин у родині Сірка народжується четверо дітей: двоє синів і дочок. Вони чекають приїзду батька, як свята, бо з ними він лагідний і ніжний. Та вороги знали іншого Сірка: за 35 років отаман виграв майже сотню битв, не програв жодної. Вороги молилися за його смерть, лякали ним своїх дітей, посилали на Січ убивць, але ніхто не міг зробити Сіркові навіть подряпину. Тоді турки вирішили знищити його.
Коли Сірко повернувся додому, він не впізнав села: хати спалені, а його дружина і сини вбиті. Татари вразили отамана у єдине слабке місце, він обійняв свою дружину та синів і вперше в житті заплакав. Десь всередині нього прокинувся вовк. Він зібрав останній похід проти турків, дорогою палив села і навіть убив всіх полонених. Але, повернувшись до рідного села, він зрозумів, що помста не зробила його щасливим. Іван усвідомив, що його доньки десь далеко одружені з козацькими полковниками, а сини мертві – нікому передати своє знання. Його життя втратило сенс. Сірко сам змайстрував собі труну, ліг у неї і став чекати смерті.
Шанування отамана[]
За образом Сірка закріплено близький до казкового мотив померлого предка-чарівника. Помираючи, він наказує не забувати його могилу, з якої він може передати своє віще знання. Його могила стає священним місцем, поряд з яким не можна працювати та порушувати спокій землі. Навіть перебування поряд з нею може бути трагічним: "І справді, ця могила Сірентія робити біля себе не дасть".
Можливе посмертне спілкування померлого Сірка з живими проти Великодня або на Різдво, або на Зелені свята. Ці дні традиційно пов'язані з шануванням духів померлих предків, з уявленням про те, що саме в цей час відкриваються канали зв'язку між двома світами і стає можливою зустріч живих та померлих. Могила Сірка й є таким "каналом", з якого перед Великоднем чути те, що відбувається "внизу". Отже, свою силу він так нікому і не передав, але залишив заповіт: хто сім років поспіль перед Великоднем носитиме на мою могилу землю, отримає таку ж силу, як і я. Через три дні він помер.
Також у легендах про Сірка постійно варіюється мотив заповіту, за яким йому необхідно відтяти руку та носити її під час воєнних походів та великої скрути. "Рука буде вами руководствувати". Говорили, що запорожці п’ять років не ховали Івана Сірка, коли він помер, а возили його за собою в походи і це їм забезпечувало перемогу. У мертвого Сірка відрізали праву руку і в критичну хвилину бою виставляли її перед собою, як прапор, і перемагали ворога. Рука його має надзвичайну силу, оскільки "де рука, там удача". Навіть у 1812 році "як оббігли кругом Москви з тією рукою, так французьке військо і посунуло звідти".
Тільки після ліквідації Січі побратими поховали правицю отамана. Після смерті полювання на тіло Сірка продовжилося, тому козаки старанно берегли таємницю місця поховання Сірка від ворогів і навіть двічі перепоховували його. Досі залишається питання про те, чи справді в останній могилі лежить тіло Сірка. Відомо лише те, що там він похований без голови. Згодом з'ясувалося, що череп знаходився у відомого російського скульптора, який мав на меті відтворити його обличчя.
Однак, дослідники вважають: нема жодних гарантій, що у могилі лежить саме Сірко, при перепохованні з'ясувалося, що у кістяка в могилі цілі обидві руки, тобто це не міг бути отаман. Отже, не даремно козаки характерники стільки разів перепоховували Івана Сірка, їм вдалося приховати всі сліди і зберегти таємницю свого отамана. Після смерті Сірка зникла й особлива каста воїнів-характерників.