Українська повстанська армія

Українська повстанська армія
Тип:	Партизанська армія
Рід занять:	Протистояння німецьким окупантам і антирадянськтй збройний опір
Час діяльності:	1942 - 1956 рр.
Батьківщина:	Україна
Місце дій:	Україна
Зброя:	Трофейна зброя різного виробництва
Битви/війни:	Друга світова війна
Вороги:	Вермахт, Радянські партизани, Армія Крайова, Червона Армія

Украї́нська повста́нська а́рмія (УПА́) — військово-політичне формування, що діяло в Україні протягом 1942—1956 років, озброєне крило Організації українських націоналістів.

Розпочала свою діяльність з весни 1943 року на територіях, які входили до складу: райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943, Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943, Холмщина — з осені 1943) та румунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа 1944. Окремі загони також діяли і на території східної України, на Донбасі та навіть на Кубані.

Головною метою створення УПА стало об'єднання розрізнених збройних груп націоналістів під керівництвом ОУН (б). Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року, коли польовий командир Сергій Качинський (псевдо «Остап») сформував перший відділ УПА в місті Сарни, хоча деякі історики вважають цю дату умовно пропагандистською та переносять період заснування приблизно на півроку вперед. У 1943 році загони ОУН (б) почали офіційно іменуватися «Українською повстанською армією». Ряди УПА поповнювалася за рахунок добровольців з числа ідейних націоналістів, перебіжчиків з допоміжної поліції, дезертирів з Червоної Армії.

Своїм головним завданням УПА декларувала підготовку потужного повстання, яке має розпочатися в сприятливий для того часу момент, коли СРСР і Німеччина виснажать один одного в кровопролитній війні, а потім створення самостійної єдиної української держави, яке повинно було включати в себе всі етнічні українські землі. Крім українців, яких була переважна більшість, в складі УПА воювали євреї, росіяни та інші нацменшини.

УПА діяла до 1954 року, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву продовдувались впродовж 1950-1960-х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. — Василь Кук.

Ставлення до УПА в українському суспільстві протягом років після відновлення незалежності 1991-го коливається між позитивним (борці за незалежність) і протилежним («німецькі колаборанти»): сама оцінка часто спирається на пропагандистські штампи обох сторін. З 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у ХХ столітті. Боротьба Української повстанської армії — складова Українського визвольного руху 1920—1950 років. У грудні 2018 року прийнято закон, що надає солдатам УПА статус учасників бойових дій, яким покладено додатковий соціальний захист, в тому числі пільги на оплату комунальних послуг та проїзд у громадському транспорті, а також медичне обслуговування і забезпечення медикаментами.

Передісторія створення

1939—1940

За оцінками сучасних українських істориків, на кінець 1939 року налічувалося 8-9 тис. членів ОУН. Частина України була окупована Червоною Армією, а інша — вермахтом. ОУН на чолі з Андрієм Мельником вважала, що потрібно робити ставку на Третій рейх, а інша частина, на чолі з Бандерою — що треба створювати збройне підпілля і бути готовими до партизанської війни, в тому числі і з нацистами. Обидві частини організації погоджувалися, що СРСР — головний ворог. ОУН під проводом С. Бандери почало готувати повстання в Галичині та Волині.

Весь 1940-й і перша половина 1941 року — час війни підпілля ОУН і НКВС. За радянськими джерелами, тільки в квітні 1941 року оунівці вбили 38 радянських і партійних працівників, провели десятки диверсій на транспортних, промислових і сільськогосподарських підприємствах. У квітні-червні 1941 року НКВС ліквідували 38 повстансько-диверсійних груп, вбили і заарештували 273 оунівця.

1941

Після нападу 22 червня 1941 Німеччини на СРСР, слідом за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені невеликі загони оунівців («похідні групи») по 7-12 чоловік, які формували українські органи місцевого самоврядування та поліцію.

Оунівці підтримали частини 17-ї армії вермахту під час взяття Львова. Перестрілки з підрозділами Червоної армії тривали до 28 червня. Перед відступом з міста, співробітники НКВС розстріляли дві з половиною тисячі політв'язнів, які перебували у в'язницях «Бригідки», на Лонцького та Замарстинівській тюрмі. Серед розстріляних був і брат Романа Шухевича. Першим в Львів увійшов батальйон «Нахтігаль», який знаходився в складі полку абверу «Бранденбург-800» і був укомплектований переважно з членів ОУН (б). У місті солдатами підрозділу були взяті під охорону ключові точки міста — електростанція, вокзал, радіостанція, водонапірні башти та інші об'єкти.

30 червня 1941 року у Львові на багатотисячному мітингу в присутності кількох німецьких генералів ОУНР був проголошений «Акт відродження Української держави», створений уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Ядром армії нової держави повинен був стати створений 25 лютого 1941 року з санкції керівника абверу адмірала Вільгельма Канаріса «Український легіон». У оунівських документах це формування фігурує під назвою ДУН (Дружини українських націоналістів), що складалися з групи «Північ» (батальйон «Нахтігаль» під керівництвом Романа Шухевича) і групи «Південь» (батальйон «Роланд» під керівництвом Ріхарда Ярого).

Ставлення німецького керівництва до ОУН було суперечливим. Як писав у своїх мемуарах Ярослав Стецько, військова розвідка, абвер, готова була підтримати ОУН. Адмірал Канаріс вважав, що лише при «створенні Української держави можлива перемога німців над Росією». Абвер дозволив готувати групи ОУН в своїх навчальних таборах. Він виділив ОУН 2,5 млн марок. За це ОУН постачали абвер інформацією про СРСР: про частини Червоної Армії і внутрішні війська НКВС, їх озброєння, дислокації, чисельність, командний складі, місця проживання сімей командирів, про військові об'єкти.

Влітку 1941 року ОУН формує «Легіон українських націоналістів». Німецьке командування планувало використати його для підривної роботи на українській території, тоді як Бандера розраховував, що ці підрозділи складуть ядро ​​майбутньої української армії. Але політичне керівництво НСДАП на чолі з Мартіном Борманом відкидало будь-яку співпрацю з ОУН.

Спроба створити власну державу викликала незадоволення Гітлера. Він зажадав негайно знищити «змову українських самостійників». 5 липня в Кракові був заарештований Бандера, 9 липня у Львові — Ярослав Стецько. Бандера постав перед берлінськими чинами, де від нього зажадали публічного скасування «Акту відродження». Не добившись згоди, Бандеру помістили до в'язниці, а через півтора року — в концтабір Заксенхаузен, де він утримувався до 27 серпня (за іншими джерелами — до 28 вересня або грудня) для 1944 року. І після звільнення Бандери він категорично не пішов на співпрацю і відмовився зробити ОУН і УПА союзниками Рейху у війні проти СРСР.

Під час перебування в містечку Юзвін військовослужбовці батальйону «Нахтигаль» дізналися про арешти Бандери і Стецька. У ситуації, що склалася Шухевич направив на адресу верховного командування збройних сил Вермахту лист, в якому вказав, що в «результаті арешту нашого уряду і лідера легіон не може більше перебувати під командуванням німецької армії». 13 серпня 1941 «Нахтигаль» отримав наказ передислокуватися в Жмеринку, де на залізничному вокзалі солдат роззброїли (зброю повернули в кінці вересня), залишивши при цьому особисту зброю офіцерам. Після цього під охороною німецької жандармерії їх перевезли до Кракова, а потім в Нойхаммер (сучасний Свентошув в Польщі), куди батальйон прибув 27 серпняШаблон:Sfn.

21 жовтня 1941 року «Нахтигаль» і «Роланд» були об'єднані в один підрозділ. До кінця жовтня 1941 року утворений таким чином «Український легіон» в складі близько 650 осіб було перебазовано до Франкфурта-на-Одері, де з 25 листопада між його членами почалося укладання індивідуальних контрактів на службу в німецькій армії строком на 1 рік — з 1 грудня 1941 по 1 грудня 1942 р.

Успіхи німецької армії і швидке просування на схід до середині вересня 1941 року стали приводом для Гітлера остаточно відмовитися від ідеї появи «незалежної української держави». До найбільш активним членам ОУН (б) в Генерал-губернаторстві були застосовані репресії. Починаючи з вересня 1941 року гестапо почав масові арешти учасників похідних груп. Арешти проходили в багатьох містах України. У жовтні в Миргороді був заарештований і розстріляний лідер Східної похідної групи ОУН — Микола Лемик.

1942

Репресії проти членів ОУН з боку Німеччини тривали і в 1942 році. У лютому-березні у Бабиному Яру було розстріляно 621 членів ОУН(м), серед яких відома українська поетеса Олена Теліга. У липні 1942 р. була розгромлена київська референтура ОУН(б), а її керівник Дмитро Мирон («Орлик») загинув при арешті. У жовтні-листопаді 1942 було арештовано гестапо і страчено 210 членів ОУН(б). У грудні 1942 р. було арештовано 18 активістів львівської референтури ОУН(б), серед яких члени проводу ОУН(б) Старух Ярослав і Климів Іван, який був замордований у гестапо.

До кінця березня 1942 «Український легіон», де Роман Шухевич був заступником командира, був направлений до Білорусі в ведення 201 охоронної дивізії поліції і СД. За 9 місяців перебування на тимчасово окупованій території Білоруської РСР, за власними даними, «Український легіон» знищив понад 2000 радянських партизан, втративши 49 чоловік убитими і 40 — пораненими.

1 грудня 1942 року закінчився термін річного контракту військовослужбовців «Українського легіону», однак, ніхто з них не погодився підписати новий контракт. Після чого підрозділ було розформовано, а його колишніх солдатів і офіцерів почали перекидати назад до дистрикту Галичина Генерал-губернаторства. У Львові рядових учасників батальйону звільнили зі служби, а офіцерів заарештували і тримали ув'язненими до квітня 1943. Деяким з них вдалося втекти з-під варти ще під час конвоювання. Серед них і Роману Шухевичу.

Формування УПА

Перші загони під назвою УПА—"Поліська Січ" створив з початку німецько-радянської війни отаман Тарас Бульба-Боровець в Олевському районі на Поліссі (див. «Олевська республіка»). В Сарненському районі в селі Немовичі 28 червня 1941 року він видав свій наказ під № 1 про початок боротьби з більшовиками, які декілька років раніш, разом з німцями, окупували Польщу. Ці загони діяли незалежно від німців проти решток розбитих радянських військ. Із кінцем 1941 року німці змусили Бульбу ліквідувати УПА—"Поліську Січ", після чого він перейшов у підпілля з частиною своїх підлеглих — і створив нову повстанську формацію для боротьби проти німців і радянських партизанів, спершу під подібною назвою, а згодом як Українська Національно Революційна Армія (УНРА). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду Української Народної Республіки в екзилі. З Бульбою співпрацювали члени ОУН під керівництвом А. Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем'янеччини та Володимирщини.

З осені 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН (б) на Поліссі й Волині, котрі також прийняли назву «УПА». Ці загони 18 серпня 1943 роззброїли УПА—"Поліська Січ" Тараса Бульби: деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючися на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху. Її організаторами були провідні члени ОУН: Дмитро (Роман) Клячківський, Ростислав Волошин, Яків Бусел. Першим командиром УПА став Клячківський (псевдо «Клим Савур»), а шефом штабу — полковник УНР Леонід Ступницький («Гончаренко»), начальником оперативного відділу став полковник УНР Микола Омелюсік. Місцем постою командування УПА стала Костопільщина. Створення УПА як збройної армії, яка бореться за звільнення України з-під влади окупантів, було швидше ініціативою місцевого Проводу ОУН на ПЗУЗ, ніж проведенням лінії Проводу ОУН на чолі з Миколою Лебедем, який негативно ставився до виникнення на Волині УПА і, по всій видимості, на початку 1943 року не зовсім контролював ситуацію, яка склалась там.

Наприкінці 1942 року у Львові зібралася II «військова конференція бандерівського ОУН», на якій було прийнято рішення про прискорення роботи по створенню збройних формувань ОУН. У підсумковому документі також наголошувалося, що «все боєздатне населення повинно стати під прапори ОУН для боротьби проти смертельного більшовицького ворога».

17-23 лютого 1943 року в селі Тернобежжя Олевського району Львівської області з ініціативи Романа Шухевича була скликана III конференція ОУН. Микола Лебедь, який керував ОУН (б) під час відсутності Бандери, вважав передчасним початок збройного виступу в зв'язку з неготовністю підпілля до масового повстання (нестача зброї, командних кадрів та ін.). Незважаючи на це більшість присутніх виступили за початок активних дій. Але заклики Михайла Степаняка (керівник ОУН в Дистрикті Галичина) до розгортання широкомасштабного збройного повстання проти німецьких окупаційних органів не знайшли спільної підтримки. Більшість членів конференції підтримали Романа Шухевича, на думку якого воювати треба було насамперед проти радянських партизан і поляків. Боротьба ж проти нацистів — другорядна та повинна мати пасивний і оборонний характер. На цю боротьбу покладалася ще одне важливе завдання: видобуток зброї, спорядження та боєприпасів. На третій конференції ОУН (б) були остаточно вирішені питання створення УПА та визначено головні вороги українського визвольного руху (нацисти, поляки і більшовики). У лісах на той час уже діють загони Тараса Боровця. Вони не підкоряються УПА, тому що не бажають брати участь в етнічних чистках проти польського населення і підкорятися Бандері.

Ряди майбутньої УПА в період з 15 березня по 4 квітня 1943 року поповнило від 4 до 6 тисяч членів української допоміжної поліції. Цікавий факт, що дезертири з допоміжної поліції часом вбивали і націоналістів, які залишилися вірними німцям, в основному членів ОУН (м) — мельниківців. Як наприклад, бійці 109-ого батальйону переходячи на сторону УПА в березні 1944 року, вбили 200 своїх колишніх товаришів.

У 1943 році на Волині існували цілі повстанські «республіки» УПА — території, з яких були вигнані німецькі війська. Прикладом однієї з таких «республік» була Колківська. Вона проіснувала з весни по жовтень 1943 року, коли була розгромлена німецькою армією. Подібна республіка існувала з весни по осінь 1943 року в селі Антонівці Тернопільської області. Ще одна повстанська «республіка» «Січ» існувала в Свинаринских лісах. З 1944 року існували такі «республіки» і в Галичині.

До 1 травня 1943 була створена Головна команда УПА, яку очолював Василь Івахів. 13 травня 1943 він був убитий в бою з німцями в селі Чорниж, неподалік від містечка Колки. Після його загибелі Головну команду УПА очолив Дмитро Клячківський.

У 1943 році після III надзвичайного Великого збору ОУН (на якому було прийнято рішення про «стратегію боротьби на два фронти — проти московського і німецького імперіалізму») ​​почалася масова «добровільно-примусова» мобілізація чоловічого населення в районах, контрольованих УПА. 27 серпня 1943 Головна команда УПА видала указ, згідно з яким всі члени УПА тепер іменувалися козаками і ділилися на три групи: козаки-стрільці, підстаршини і старшини. Вводилися військові звання і ранги — підстаршинські, старшинські і генеральські.

Темою дискусій є дата створення УПА. В емігрантській українській літературі є тезіс, що УПА виникла 14 жовтня 1942 року. Це твердження зустрічається в ряді сучасних українських робіт і в російській історіографії. Виникла ця дата ще в 1947 році в «ювілейному» наказі головкому УПА Романа Шухевича. Дата 14 жовтня вибрана не випадково, оскільки на цей день припадає козаче свято Покрова. Однак, незважаючи на примітність урочистої дати, деякі дослідники, навіть прибічники УПА, оперують достовірними фактами, які свідчать, що в 1942 році Українська Повстанська армія існувала лише в проектах, і переносять період формування на декілька місяців вперед. Це, до речі, визнавали і бандерівці. Наприклад, в «переможному» наказі травня 1945 року той же Шухевич писав, що повстанці отримали в руки зброю взимку 1943 року.

Бойові дії

1943

УПА постала на Поліссі й Волині, передусім, як для оборони населення перед німецьким терором, так і для оборони перед радянськими партизанами, які взимку 1942—43 наступали з білоруських лісів, грабували населення — та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії (див. Радянські партизани в Україні в 1941—1945 рр). Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Безперечно, силою УПА було те, що вона спиралася на розгалужену мережу Організації Українських Націоналістів, яка користувалася підтримкою населення: у її створенні брали участь старшини попередніх українських військових формацій та до неї вступали люди різних політичних переконань, як, наприклад, члени ОУН А. Мельника, так і непартійні, — і вона могла виступати як загальнонаціональна сила.

З її ініціативи створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) як верховний політичній центр, якому підпорядкувалася УПА. Силою УПА була також і політична платформа: вона включала гасло самостійності України та боротьбу за основні громадські права, за демократію, за рівні права меншин і за співпрацю з іншими поневоленими народами проти нацизму і більшовизму. При УПА створено у 1943 окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів і татар, що складалися з колишніх німецьких полонених або мобілізованих німцями до допоміжної служби осіб. До УПА перейшла частина української поліції; замість неї німці створили польську поліцію, яка разом з німцями, вела каральні акції проти українського населення за підтримки УПА. Це привело до виступів українських боївок проти ворожо наставлених до українців польських колоністів та проти польських боївок. Подекуди загони УПА брали участь у кривавих польсько-українських зударах, що їх зі свого боку провокували німці.

Шаблон:Вікіджерела

Файл:Upa 1947.jpg

Повстанці з Острозького відділу в Суразьких лісах. Грудень 1943 р.

Німці робили спроби знищити УПА масовими акціями (найвідоміша з них — наступ обегруппенфюрера СС Еріха фон дем Баха) і засобами пропаганди: у німецьких листівках, скиданих з літаків на територію контрольовану УПА, названо УПА «спільниками Москви». За версією УПА, у травні 1943 у засідці УПА загинув керівник «штурмових відділів» (СА) Віктор Лютце (за офіційною версією керівництва Третього Рейху Лютце загинув з родиною в автокатастрофі в Потсдамі), а влітку 1943 відбувся ряд боїв і сутичок із німцями, як наприклад, успішний наскок УПА на місто Камінь-Каширський. З кінцем 1943 влада німців була обмежена — і місто залишено поляками, решту території контролювала УПА. Одночасно УПА частково очистила терени Рівненської, Волинської та Житомирської областей від радянських партизанів, а рейди УПА поширилися і на частини Київщини та Кам'янець-Подільщини. За радянськими джерелами, українські національно-повстанські частини діяли і на Чернігівщині, і на Кіровоградщині. Спротив ОУН діяв і на Полтавщині в 1941—1944 роках. Внаслідок дій УПА, німці до другої половини 1943 року контролювали тільки великі населені пункти, а провінції і села були під контролем УПА.

Файл:Svidotstvo.JPG

Свідоцтво про закінчення старшинських курсів в УПА

У період з 15 березня по 15 квітня 1943 р. в лави УПА переходить більше 4000 членів українських «шуцманшафтів». Варто відзначити, що в цей період в УПА брали кого попало, включаючи навіть тих українських поліцейських, які раніше здійснювали страти заарештованих гестапо оунівців.

У квітні розгортаються 5 куренів УПА. 27 березня 1943 року сили УПА розбили німецьку в'язницю в Ковелі, звільнивши всіх політичних ув'язнених і військовополонених. До кінця березня 1943, силами УПА, були знищені німецькі в'язниці в Кременці, Дубному, Ковелі, Луцьку і Горохові, а також концтабір у Любачевське. У звіті німців від 4 квітня, 1943 роки вказано, що райони в межах Кременець — Ковель — Костопіль — Рівне захоплені силами українських повстанців. Райхкомісар України Еріх Кох у своєму звіті про сільськогосподарчі втрати писав що «На Волині лише дві області можна розглядати як вільні від банд» і що особливо небезпечними є виступи «національно-українських банд» в області Крем'янець-Дубно-Костопіль-Рівне. «Національно-українські банди» в ніч з 20 на 21 березня напали на всі без винятку місцеві сільськогосподарські установи в області Крем'яньця і при цьому повністю знищили одну установу без залишку. 12 німців при цьому загинули. 5 червня 1943 року генеральний комісар округу Волинь-Поділля Генріх Шене заявив на нараді в Рівному, що «Українські націоналісти завдають більші складності, ніж чим більшовицькі банди» і що «майже всі державні господарства перебувають в руках банд. Залізниці підривають, по дорогах можна їздити тільки з конвоєм. Наші сили не можуть взяти верх над бандами. Тому і населення більше з нами не співпрацює».

У липні-серпні 1943 р. німці, з метою знищити загони УПА, силами 10 батальйонів мотопіхоти та 10 000 німецьких і польських поліцейських під командуванням Еріха фон дем Бах-Залевські провели наступ на територію південної Волині. Проте наступ провалився. У липні було відмічено 35 боїв, у серпні — 24, у вересні — 15. За оцінками українського історика-емігранта Льва Шаньковського, німецькі війська втратили близько 3000 убитих і поранених, УПА — 1237 убитих і поранених.

Восени 1943 р. окупаційна влада провела новий наступ на райони, «заражені націоналістичними бандами», силами, якими командував обенгрупенфюрер СС Г. Прюцман. У жовтні-листопаді зафіксовано 47 боїв загонів УПА і близько 125 дрібних боїв місцевих загонів УНС (Українська народна самооборона) з німцями. В результаті бойових дій німці втратили близько 1500 солдатів, загони УПА — 414 бійців. Хоча німецьким каральним військам і не удалося повністю знищити загони УПА, але їм удалося істотно понизити анти-німецькі акції УПА. В ході осінніх операцій 1943 року були також ліквідовані повстанські «республіки» на Волині. Для розгрому Колківської «республіки» навіть була проведена операція за участю авіації та артилерії. 3 жовтня 1943 року внаслідок повстанської атаки на табір у місті Дубно з німецького полону було звільнено 5000 радянських військовополонених. Частина із звільнених червоноармійців вступила в УПА інші розійшлися по навколшніх селах та хуторах. Даний напад УПА знайшов відображення у радянському донесенні.

Перші загони УПА почали створюватися в Галичині в червні 1943 в Карпатах під назвою Української народної самооборони, коли туди прямували рейдом радянські партизани під проводом С. Ковпака. Кримський історик Сергій Ткаченко стверджує, що саме загони УНС розбили угруповання Ковпака під Делятином в серпні 1943. Незважаючи на протидію націоналістів, все загони Сумського з'єднання хоч і з величезними втратами, але змогли дійти до Полісся. У ряді випадків, щоб спокійно пройти крізь українські села, ковпаківцям довелося переодягатися бандерівцями. Головне командування УПА розглядало УНС як базу для боротьби не тільки в умовах німецької окупації, але й на час повернення більшовиків. Крім того, з уваги на посилений тоді німецький терор проти населення Галичини, як раніше на Поліссі й Волині: впровадження виняткового стану в жовтні 1943, наглі суди, розстріли і вішання закладників, посилені вивози до Німеччини — УПА виступила проти німців, зокрема проти здачі континґентів, вивозу молоді до Німеччини, та одночасно вела бої з радянськими партизанами. На початку 1944 року УНС влилася в УПА, отримавши назву УПА-Захід і керівника — Василя Сидора.

Треба сказати, що Третій Рейх і СРСР були тільки двома з трьох головних супротивників УПА. Третім була Польща. Причиною боротьби УПА проти польських збройних формувань було традиційне українсько-польське суперництво в Галичині та на польських землях, де проживали етнічні українці. Ще до створення УПА на території Волині поступово активізувався небезпечний ворог українського націоналістичного підпілля — Армія Крайова (АК) і ряд пов'язаних з нею дрібних польських організацій. Військово-політичне керівництво АК вважало Західну Україну польськими землями і прагнуло створити там відносно сильні структури, для того, щоб зустріти Червону армію. На думку поляків, керівники АК хотіли прийняти Червону армію як союзника і партнера і тим самим сприяти включенню Західної України, Західної Білорусі та Віленського краю до складу повоєнної Польщі. Польське повстання передбачалося піднімати в німецькому тилу безпосередньо перед лінією фронту в міру наближення радянсько-німецького фронту. Зі свого боку, керівництво ОУН (б) зовсім не бажало, щоб на їхній землі збройні польські націоналісти реалізовували свої задуми, а після війни знову забрали б собі цей регіон. ОУН-Б мала стати противагою АК — не допустити панування поляків в лісових масивах Волині і горах Карпат. За підрахунками деяких польських дослідників, в цілому протягом 1943—1944 рр. тільки на Волині між АК і з одного боку і підрозділами УПА з іншого відбулося близько 150 боїв, під час яких з обох сторін загинуло щонайменше по кілька сотень бійців. З серпня 1943 акції польських військових формувань поширилися на райони Галичини і Волині. Тільки 13‑14 березня 1944 року аковці дотла спалили 14 українських сіл, убили 1,5 тисячі осіб.

У листопаді 1943 р. Військовий штаб військової референтури ОУН(б) перетворився на Головний військовий штаб (ГВШ) УПА.

В серпні 1943 року пройшов Третій надзвичайний з'їзд ОУН-Б, який розглядається багатьма дослідниками як відправний пункт демократизації ОУН. У постановах з'їзду проголошувалося, що ОУН бореться проти імперій, проти «експлуатації нації нацією», а тому він бореться проти Німеччини і СРСР і однаково виступає проти «інтернаціоналістичних і фашистсько-націонал-соціалістичних програм».

Восени 1943 року була проведена І Конференція ОУН після ІІІ З'їзду. На конференції Роман Шухевич запропонував виступити проти німців, щоб дати можливість бійцям УПА загартувати себе в бою, а вже потім почати виступ проти Червоної Армії.

1944

Упродовж осені 1943 і в 1944 головне командування УПА досягло порозуміння про нейтралітет як із розміщеними в Україні частинами угорської армії, так і з румунами, про взаємовизнання боротьби цих народів за незалежність. У першій половині 1944 року УПА отримала від румунів та угорців деяку кількість зброї, упівці натомість погодилися передавати їм розвідувальні дані (але відмовилися воювати спільно з ними). Деякі загони УПА передбачаючи поразку Німеччини, шукали контакти і з німцями для того, щоб використовувати їх в боротьбі проти більш грізного для них ворога — «Советів». Дізнавшись про переговори командирів УПА німцями з на місцях, головнокомандування УПА заборонило вести переговори з німцями. 8 лютого один з курінних УПА-Північ Порфирій Антонюк-«Сосенко», який вів переговори з німцями, відповідно до рішення військового трибуналу був розстріляний.

УПА також прагнули знайти контакти і з представниками інших націоналістичних рухів, що борються проти більшовиків. При цьому українські націоналісти не були аж надто розбірливими у визначенні учасників антирадянського фронту. До них вони відносили все антибільшовицькі і не націонал-соціалістичні сили, включаючи румунську залізну Гвардію на чолі з Хорією Сімой. Згідно зі свідченнями Михайла Степаняка, ОУН ще раніше налагоджувала зв'язок з четниками і залізно-гвардійцями. У приклад протибільшовицької боротьби народів, які борються «проти московського ставленика Тіто», українські націоналісти приводили сербів і хорватів, четників і усташів, які як відомо, конфліктували між собою. Однак українським націоналістам це абсолютно не заважало, оскільки їх основною метою було знайти підтримку якомога більшої кількості антибільшовицьких режимів. З лютого 1945 року навіть Армія Крайова, з якою УПА раніше жорстоко ворогувала, наводилася як приклад національної протибільшовицької боротьби «поневолених народів».

На переломі 1943—44 УПА була найчисленнішою за весь час свого існування, об'єднуючи не менше 40 000 осіб, у тому числі й підпільні кадри ОУН. За даними польського історика Владислава Філяра чисельність УПА весною 1944 року тільки в Галичині досягала 45-50 тисяч чоловік. За данними абверу, датованними 8 лютого 1944, чисельність УПА була 80 тис. чоловік. Згідно з даними командира УПА — Євгена Басюка — 60 % старшин і стрільців були галичанами, 30 % — волинянами і поліщуками, і лише 10 % — жителями Наддніпрянщини. У той же час, радіограма партизанського загону Сабурова 15 лютого 1944 свідчила: «40 відсотків складу УПА на є українцями. Серед них оголошувалися інгуші, осетини, черкеси, турки, частково росіяни»Шаблон:Sfn.

На початку 1944 року Армія Крайова сформувала в районі Пшебража 27-ю піхотну дивізію для боротьби з УПА. В протягом січня-березня 1944 року між загонами АК і УПА відбулося близько 20 озброєних зіткнень. Частина з них була невдалою для польської сторони, але в результаті більшості боїв було знищено бази УПА в кількох селах. Під контролем 27-ї дивізії АК виявився регіон, який охоплював 4 райони в західній частині Волині (за винятком міст).

На початку 1944 року УПА втягнулися в перші бойові дії проти Червоної Армії на Волині та Поліссі. Були зафіксовані випадки дезертирства червоноармійців і їх перехід до лав УПА. Величезний вплив на Радянську армію надавала пропагандистська діяльність УПА-ОУН% — листівки, газети, брошури, дезінформація. поширення підпільної літератури, масове розміщення гасел і закликів на стінах будинків, парканах та інших спорудах. Проте більшість лобових зіткнень з радянськими військами закінчувалися для невеликих загонів УПА не на їхню користь. Незабаром керівництво ОУН (б) наказало своїм відділам не вступати у відкриті бої з Червоною Армією, а замаскуватися в лісах, поповнювати свої ряди, створювати запаси зброї і продовольства та чекати, поки радянсько-німецький фронт відсунеться на захід. Особлива увага при цьому приділялася психологічно-пропагандистським заходам, спрямованим на розкладання військ Червоної Армії, на зрив її військово-політичної діяльності.

27 січня 1944 Дмитро Клячківський стає командиром УПА-Північ, а Роман Шухевич — головнокомандувачем УПА. УПА-Схід так і не була остаточно створена, оскільки швидкий наступ Червоної армії на рубежі 1943—1944 рр. позбавив змоги створити більш потужні повстанські структури в цьому окрузі.

10 квітня 1944 року ГК УПА видало розпорядження, яке під загрозою смерті забороняло місцевим організаціям співпрацю з німцями. Загроза була приведена у виконання по відношенню до деяких командирам загонів.

Влітку 1944 року склад УПА відчутно поповнюється за рахунок дивізії «Галичина», розбитою під Бродами (до 3000 бійців). Створенню цієї дивізії з самого початку активно противилася ОУН (б), протестуючи проти мобілізації найактивніших національних елементів німецькою стороною, але пізніше навички бійців поваленої дивізії відчутно допомагали УПА.

УПА також продовжувала розширюватися територіально. У липні 1944 року була створена Буковинська Українська Армія Самооборони (БУСА), яка на той момент налічувала 800 осіб. Незабаром БУСА була реорганізована, ставши частиною УПА.

У міру того, як Червона армія захоплювала Україну, вибиваючи німецькі війська, керівництво Третього рейху було змушене остаточно переглянути своє ставлення до українського націоналізму і УПА як потенційного союзника у війні проти СРСР. Восени 1944 німецькі власті випустили з концтабору Заксенгаузен Степана Бандеру і Ярослава Стецька з групою раніше затриманих діячів ОУН (б). Німецька преса публікує численні статті про успіхи УПА в боротьбі з більшовиками, називаючи членів УПА «українськими борцями за свободу».

18 серпня 1944 року начальник штабу «Північна Україна» генерал Рудольф фон Ксіландер в документі, адресованому штабам армій і ОКВ, наказував німцям не атакувати загони УПА, якщо ті не будуть атакувати першими. УПА, в свою чергу, погоджувалася допомагати вермахту розвідданими і виводити німецьких солдатів за лінію фронту. Ця угода розглядалося УПА як «тактичний засіб, а не справжнє співробітництво». Проте, сутички між загонами УПА і німцями тривали, нерідко були випадки нападу повстанців на відступаючі або розбиті частини Вермахту з метою захоплення зброї. Останнє така сутичка сталася 1 вересня 1944 года, коли фронт вже вийшов за межі більшої частини Західної України

1945—1956

Для знищення УПА більшовики спершу застосували масові фронтальні бої й сутички. Так, в одній з перших таких операцій на початку 1944 року брали участь навіть війська 1-го Українського фронту, але ефект від таких масштабних заходів був невеликим. На це було кілька причин: по-перше, психологічний вплив упівців на червоноармійців, що сприяло їхньому моральному розкладанню; по-друге, неефективність використання солдатів Червоної Армії проти націоналістичного руху; по-третє, недооцінка сил ОУН-УПА. Заходи з зачистки районів дислокації УПА зазвичай проводилися без попередньої розвідки і продуманого плану, через що облави і прочісування не приносили належних результатів. Радянські війська зіткнулися аж ніяк не з розрізненими бандами, як вони вважали, а з потужною бойовою організацією, що має жорстку структуру.

Але незабаром радянський уряд змінив тактику. В хід пійшли війська НКВС. На відміну від червоноармійців вони були більш дисципліновані, краще озброєні і підготовлені. Проти УПА спочатку застосовувалися облави, як наприклад, у квітні 1944 триденний бій під Гурбами на Крем'янеччині з участю близько 30 000 вояків, у жовтні того ж року битва під Лещавою-Горішньою та зимою 1944—45 у Карпатах. Далі для поборювання УПА радянський уряд кинув стрілецькі дивізії, кавалерійські полки, шабельні ескадрони, стрілецькі бригади, окремі стрілецькі батальйони — загальним числом в 26 304 особи (дві дивізії). Цих сил виявляється недостатньо. 9 жовтня 1944 року НКВС і НКДБ СРСР видається наказ «Про заходи боротьби з оунівським підпіллям і ліквідації озброєних банд ОУН у західних областях СРСР». Наказом в Західну Україну перекидається 1 полк конвойних військ (1500 чол.), 1 полк з охорони промпідприємств (1200 чол.), 3 бронепоїзда з десантом по 100 чоловік, прикордонні полки з Туркменії і Молдови. До листопада 1944 року було сформовано 203 винищувальних батальйони (27 796 бійців) і 2997 груп сприяння (27 385 членів). До кінця 1944 року в західних областях налічувалося 212 винищувальних батальйонів (23 906 бійців) і 2336 груп сприяння (24 025 членів). НКВС-МВС застосовували також різні методи провокації: створення фальшивих загонів УПА — спецгруп НКВС, поширення затруєних ліків й інфекційних недуг та інше. Одночасно керівники уряду УРСР та КПУ зверталися з закликом до вояків УПА складати зброю («з повинною») за ціну помилування. Тих, хто погоджувався, НКВС включало до частин для боротьби з УПА, а згодом їх судили й висилали до концтаборів. Відомі сім таких урядових звернень, останнє з датою 30 грудня 1949. Про дії підпілля, включно з місцевими зверненнями, повідомляла радянська преса до середини 1950-х років.

Файл:Svoboda UPA.jpg

Перша шпальта газети «Свобода» про повстанські акції в Карпатах у 1959 році.

Особливу роль у 1944—47 відігравали частини УПА Посяння, Холмщини та Лемківщини на кордонах Польщі: спершу група «Сян», а згодом Закерзонський край з командиром-полковником М. Онишкевичем (Орест) та тереновим провідником ОУН Я. Старухом (Стяг). Їхнім завданням було протистояти польським комуністичним органам та шовіністичним елементам польського суспільства, які тероризували українське населення, та протидіяти примусовому виселенню українців. Для боротьби проти УПА польський уряд створив навесні 1946 оперативну групу «Ряшів», складену з частин двох дивізій. Бої, що тривали до жовтня, з огляду на розпорошення загонів УПА в терені та систему замаскованих бункерів, не дали бажаних для уряду наслідків. У березні 1947 загинув під час засідки УПА заступник міністра оборони генерал Кароль Сверчевський, а наступного місяця польський уряд створив оперативну групу «Вісла» під командуванням генерала С. Моссора. Група, що мала знищити УПА на Закерзонні, складалася з кількох дивізій піхоти, технічних полків, літунської ескадри і частин міліції, разом 17 350 вояків. Водночас польський уряд домовився з урядами СРСР і УРСР про спільний наступ на УПА: УРСР виставила у вересні 1947 на кордон з Польщею 13 600 вояків, аналогічно біля кордону було сконцентровано численні радянські з'єднання. Тим часом УПА Закерзоння мала 17 сотень (дещо понад 2 000 вояків), а підпільна мережа та самооборонні загони населення близько 4 000 осіб.

Операція «Вісла» почалася 28 квітня 1947 і тривала до жовтня 1947. За чей час майже все українське населення виселено в основному у північні воєводства Польщі. У важких багато-місячних боях УПА й збройне підпілля понесли або важкі людські втрати, або були розбиті й розпорошені. З літа 1947 УПА почала залишати Закерзонський край; одні подалися в УРСР, інші — рейдами до західної Німеччини й Австрії, де дісталися американської окупаційної зони (близько 400 осіб). Невеликі групи діяли на опустілому Закерзонні (так званому «дикому полі») ще до осені 1953.

З середини 1946 року УПА налагодила співпрацю з британськими і американськими спецслужбами. З 1948 року отримувала підтримку від ЦРУ в рамках операції «Аеродинамік»Шаблон:Sfn.

Трагічною датою історії УПА стала смерть головного командира Р. Шухевича-Чупринки, який загинув у бою 5 березня 1950. Це, однак, не означало припинення діяльності всього націоналістичного підпілля на Західній Україні. Великі загони були фактично ліквідовані до кінця 1953 року. Окремі дрібні групи діяли до початку 1956 року. 23 травня 1954 року було заарештовано останній головний командир УПА Василь Кук, діяльність якого на той час щільно контролювалася радянськими спецслужбами. Останнім часом з'явилися відомості, що останній бій підрозділу УПА з підрозділом МВС відбувся 1960 р., а воїн УПА Ілько (Ілля) Оберишин залишався у підпіллі до 1991 р.

За даними 4-го відділу МГБ УРСР, в 1944—1956 рр. під час боротьби з українським націоналістичним підпіллям, загинуло 155 108 бойовиків УПА і підпільників ОУН, з яких 1 746 загинули в східних областях України. 134 тисячі були взяті в полон. Під загрозою репресій і моральним тиском з'явилися з повинною 76 753 повстанця. Репресіям (зокрема, висланню в Сибір) піддавалися і мирні жителі, що надавали допомогу УПА: було заарештовано 103 866 осіб, з яких 87 756 було засуджено. 203 тисячі осіб зазнали депортацій в східні регіони СРСР.

За радянськими джерелами в 1944-56 роках на території західних областей України повстанці здійснили 14 424 диверсійно-терористичні акти, в результаті загинули 30676 радянських громадян, серед них 687 співробітників НКДБ-МДБ, 1 864 співробітника НКВД-МВС, 3 199 військовослужбовців внутрішніх прикордонних і збройних сил, 2 590 бійців винищувальних батальйонів; 2 732 представників органів влади, 251 комуніст, 207 комсомольських працівника, 314 голів колгоспів, 15 355 колгоспників і селян, 676 робітників, 1 931 представників інтелігенції, 860 дітей, людей похилого віку і домогосподарок. За даними, озвученими начальником таємних операцій ЦРУ Френком Візнером, з кінця Другої світової війни до 1951 року УПА знищили близько 35 тисяч радянських військовослужбовців і членів компартії.

Загальна характеристика

Структура

Шаблон:Main

Файл:UPA-structure.PNG

Територіальна структура УПА, 1944 рік

Поділ УПА на групи відбувся у грудні 1943 р. Територіально УПА ділилася на чотири частини:

• УПА-Північ (Волинська, Рівненська і частина Житомирської та Київської областей);
• УПА-Захід (Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та частини Закарпатської і Чернівецької областей), з окремою воєнною округою «Сян» (Перемищина, Холмщина, Лемківщина, Надсяння) ;
• УПА-Південь (частини Вінницької і Хмельницької областей).
• УПА-Схід (частини Київської і Чернігівської областей), частково сформована, окремого командування для УПА-Схід не створено. На цьому терені діяли лише поодинокі повстанські частини.

Групи ділилися на воєнні округи, а округи на тактичні відтинки. Організаційно УПА складалася з батальйонів («куренів» по 300—500 бійців), рот («сотень» по 100—150 бійців), взводів («чот» по 30-40 чоловік) і відділів («роїв» по 10 осіб).

УПА являла собою партизанську армію, що мала трофейне озброєння (в основному, німецька та радянська зброя), амуніцію (в тому числі спецуніформа в деяких відділах), дисципліну, військову тактику, Службу безпеки (СБ ОУН), агентуру, розвідку, контррозвідку тощо.

УПА формувалася з багатьох соціальних верств суспільства. Там були присутні селяни (становили найбільшу прошарок в УПА), робочі, інтелігенція. Основу УПА складали колишні легіонери розформованих спецбатальйонів Нахтигаль і «Роланд», 201-ого шуцманшафт-батальйону, а також члени української допоміжної поліції.

Найсильнішою стороною УПА був її особовий склад. Переважна більшість бійців усвідомлено поділяли ідеї українського націоналізму, Понад 60 % бійців складала сільська молодь, яка чудово орієнтувалася в своїх рідних місцях і мала зв'язки серед населення. Багато повстанців придбали бойові навички під час служби в польській армії перед Другою Світовою війною, а потім в різних формуваннях нацистської Німеччини.

В основному весь склад УПА, що був партизанським військом переховувався у криївках —військово-оборонних та господарських спорудах розташованих під землею. Всього за час існування УПА було споруджено 10 тисяч криївок.

Чисельність

Загальна кількість бійців УПА різними джерелами оцінюється по-різному. Для російських і польських характерно применшення (до 10-20 тисяч бійців), Для націоналістично українських — сильне перебільшення (від 200 до 500 тис.).

Німецькі офіційні документи приводили цифру 100—200 тис. чоловік на 1944 рік. Ця оцінка часто зустрічається в працях істориків на Заході.

Комісія Національної академії наук України (1997—2004) надала число від 25 до 100 тис. чоловік в різні періоди.

• 1942 — понад 1 тисяча.
• 1943 — 8—16 тисяч.
• 1944 — 25—35 тисяч.
• 1945 — 20—22 тисячі.
• 1946 — 8 тисяч.
• 1947 — 2—6 тисяч.
• 1948 — понад 2 тисячі.

Деякі дослідники вважають і число 100 тис. cильно заниженим, що підтверджують оприлюднені президентом України Віктором Ющенком радянські документи. За даними НКВС УРСР, за період з лютого 1944 по січень 1946 як результат боротьби з УПА — 103 313 повстанців було вбито, 15 959 — заарештовано, ще 50 тис. прийшло з повинною, що в загальному становить 169 тис. чоловік. Врахувавши те, що в це число потрапили люди, не причетні до діяльності УПА, все одно чисельність УПА була значно більше 100 тисяч чоловік. Микита Хрущов в листі до Сталіна, датованим червнем 1945 року, наводить такі дані: «За період з дня звільнення західних областей від німецьких загарбників до 1 червня 1945 року був вбито бандитів  — 90 275, взято в полон  — 93 610 і з'явилось із повинною 40395». Тобто, загальна кількість втрат склала 224 280 осіб. У листі Миколи Підгорного в ЦК КПРС, датованого 25 вересня 1956, загальні втрати українських націоналістів за період 1944—1945 рр. визначені в кількості  — 150 тис. убитими, 103 тис. заарештованими, тобто, більше 253 тис. чоловік. За різними даними чисельність УПА навесні 1944 оцінювали від 20 до 160 тис. бійців.. Посилаючись на радянську статистику, за останніми підрахунками ряду українських істориків, військову службу в УПА в 1942—1954 роках пройшло понад 400 тисяч осіб..

Ведуться суперечки і навколо кількісного складу територіальних військових одиниць УПА. Українский історик-архівіст Анатолій Кентій визначає його для УПА-Північ в межах від 12 до 16 тис. бійців в 1944 році. Його підрахунки частково підтверджуються показаннями арештованого восени 1944 Євгена Басюка (начальник штабу з'єднання «Холодний Яр»), що свідчить про існування 12-13 тис. Чоловік (за станом на червень 1944 року). Далі в документі говорилося про наявність 17-18 тис. Повстанців з округу УПА-Захід станом на літо 1944 року. Деякі дослідники вважають, що кількість УПА назване Кентієм, значно занижено і могло відповідати дійсності лише наприкінці 1945 року.

Тактика й акції

Основними перевагами УПА в партизанській війні були:

• Ідейність (знали, за що боролися);
• Гарний морально-психологічний стан (відвага, ентузіазм, жертовність);
• Загартованість і витривалість (здатність переносити холод і голод, великі фізичні і психологічні навантаження);
• Військова хитрість, винахідливість, підприємливість;
• Максимально раціональне використання всіх наявних засобів.

До числа недоліків УПА можна віднести:

• Меншу чисельність повстанців у порівнянні із силами противника;
• Більш слабку військову підготовку;
• Різноманітність озброєння, що ускладнювало забезпечення його боєприпасами та технічним обслуговуванням;
• Нестачу спеціально підготовлених командних кадрів;
• Слабку оперативну базу на територіях, що контролювалися противником;
• Неможливість швидкого перекидання сил на великі відстані;
• Відсутність повноцінного тилу та сильна залежність від підтримки населення.

Ці сильні і слабкі сторони були характерні для боротьби УПА на всіх етапах: коли вона воювала формуваннями армійського типу (перший етап), коли стала діяти за допомогою партизанських загонів (другий етап), і коли вела підпільну диверсійноно-терористичну й пропагандистську боротьбу (третій етап).

За весь час свого існування УПА застосовувала тактику постійних маршів, несподіваних атак на ворога та намагалася уникати великих боїв. У квітні 1944 під час засідки УПА був важко поранений, а невдовзі помер генерал М. Ватутін. УПА користувалася допомогою населення, харчами, одягом та розвідкою. У міру того, як більшовики опановували терен, вояки УПА й підпільники перебували зимові місяці у підготовлених бункерах.

Особливою оперативно-тактичною формою діяльності УПА були рейди: деякі мали бойовий характер (репресії проти польських боївок і радянських партизанів), інші переважно пропагандистські. Вони проводилися у 1943—44 з головної бази УПА на Волині, а у 1944—46 з Карпат. Рейди відбувалися на Правобережжі, Буковині, Закарпатті, а згодом з Засяння на Підляшшя та навіть на Словаччину.

Озброєння та уніформа

Детальніше: Озброєння УПА

Все озброєння вояків УПА було трофейним й здебільшого являло собою німецькі, російсько-радянські, угорські та австрійські (ще з часів Першої світової війни). Озброєння було різного типу: холодна зброя, метальна, стрілецька, артилерійська, реактивна а також в невеликій кількості навіть танки та розвідувальні літаки.

Хоч УПА і не була регулярною армією, її керівники намагались вдягати своїх вояків в однострої з характерними знаками розрізнення, елементами спорядження, та іншими. Із розширенням території, контрольованою УПА та появою «повстанських республік», в УПА з'явилась можливість шити однострої самостійно. До цього використовувались трофейні однострої Вермахту, Червоної армії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехії, та Словаччини. Зустрічались і комбіновані однострої, наприклад німецький мундир і радянська пілотка тощо.

На початкових етапах формування в повстанській армії переважав цивільний одяг. Пізніше, коли в руки упівців потрапляла величезна кількість трофейних одностроїв, зустрічались повстанські відділи повністю вдягнені у німецьке або радянське обмундирування. Із здобутих одностроїв здирались усі знаки розрізнення та нашивались українські тризуби. Інколи трофейні однострої перешивались на підпільних фабриках на Волині. Хоча єдиного стандарту для одностроїв в УПА не існувало, були спроби їх запровадити. Червоні партизани в одному з боїв із повстанцями захопили документи, в яких знаходились проекти одностроїв та відзнак, які розроблялись для «УПА-Північ».

Однострій доповнювався ременями із саморобними пряжками, на яких зображувався тризуб. Найпопулярнішим методом виготовлення пряжок було використання відстріляних гарматних гільз. Взимку використовувались шинелі та зимові куртки. Під час операцій та бойових завдань упівці вдягали білі маскувальні халати.

Файл:01. UPA-Royovyi (Alex K).svg	Файл:02. UPA-Chotovyi (Alex K).svg	Файл:03. UPA-Bunchuzhnyi Sotni (Alex K).svg	Файл:04. UPA-Sotennyi (Alex K).svg	Файл:05. UPA-Bunchuzhnyi (Alex K).svg
Ройовий	Чотовий	Бунчужний сотні	Сотенний	Курінний бунчужний
Файл:06. UPA-Kurinnyi (Alex K).svg	Файл:07. UPA-Komandyr Zagonu (Alex K).svg	Файл:08. UPA-Komandyr Okrugu (Alex K).svg	Файл:09. UPA-Krayevyi Komandyr (Alex K).svg	Файл:10. UPA-Holovnyi Komandyr UPA (Alex K).svg
Курінний	Командир загону	Командир Воєнної Округи	Краєвий командир УПА	Головний командир УПА

Присяга вояка УПА

(затверджена УГВР і введена наказом ГВШ ч.7, з 19. VII. 1944.)

Файл:Prysiaga upa.jpg

Присяга у газеті «Повстанець»

Шаблон:Text

УПА та інші збройні формування

УПА та Армія Крайова

З окупацією Польщі радянськими та нацистськими військами виникла Армія Крайова (АК), що поставила собі за мету відновлення Польщі в її довоєнних кордонах. Для цього на теренах Волині та Галичини були розміщені частини АК, більшість загонів якої, що діяли в Україні, були розміщені на Волині, адже на той час там була велика кількість польських сіл. Волинські загони АК пізніше були перегруповані у 27-у піхотну дивізію Армії Крайової.

30 липня 1941 р., між польським урядом у вигнанні та урядом СРСР було підписано угоду про співпрацю. Вона мала велике значення для радянських партизанів Сидора Ковпака, які використовували польські села в західній Україні та Білорусі як плацдарм. Крім того, АК та радянські партизани нерідко вели спільні військові акції проти УПА. Першим великим зіткненням між об'єднаними польсько-радянськими та українськими військами став бій під селом Бутейки у квітні 1943 р.

Спробу примирення ворогуючі сторони невдало спробували досягти в середині 1943 року. У штаб-квартиру сил УПА вирушили офіцери округу АК Волинь Зигмунт Румель і Кшиштоф Маркевич. 7 липня були проведені переговори в районі Свінаржіна на Волині. 8 липня делегація поїхала на подальші переговори в село Кустичі, де після переговорів обидва аківця були вбиті УПА.

На території Генерал-губернаторства (Холмщина, Підляшшя) в боях з аківцями з осені 1943 УПА діяла спільно з підрозділами дивізії СС «Галичина».

Бої в південній Люблінщині в 1943-44 роках вважаються польськими істориками найбільшими зіткненнями між УПА і АК на території сучасної Польщі — обидві сторони втратили від 3 до 4 тисяч чоловік, переважно цивільного населення.

У 1945 році відбулося кілька зустрічей між представниками АК-WIN і ОУН-УПА. Вони проходили в різних місцях, і після угод з обох сторін вони часто закінчувалися укладанням домовленостей. У другій половині 40-их років збройні загони «Свободи і Незалежності», кістяк якої складали колишні АКівці, провели спільно із загонами УПА кілька збройних операцій на сході Польщі, найвідомішою з яких був напад 28 травня 1946 року на Грубешів. Однак в цілому взаємодія між УПА і АК здійснювалося на низовому рівні і носило скоріше військовий, ніж політичний характер. На думку польського історика Гжегожа Мотики, часткову зміну політики українських націоналістів по відношенню до поляків сталося внаслідок того, що поляки на той час вже фактично залишили «східні креси». До середини 1944 року не менше 300 тисяч поляків виїхало зі Східної Галичини та Волині. Відтік поляків посилився після радянсько-польської угоди про обмін населенням. По ньому до кінця 1945 року в Польщі виїхало до 800 тисяч поляків.

Співпраця УПА з Угорщиною

УПА вели переговори не тільки з представниками польського підпілля. У переговорах з угорцями українські націоналісти домоглися найбільших успіхів.

У зв'язку з ситуацією в Карпатській Україні ставлення ОУН до угорців на початкових етапах Другої Світової війни було негативним, але не привело до яких-небудь насильницьких дій проти них. Перші переговори між ОУН і угорськими силами відбулися на Волині і носили локальний характер. Вони були укладені між загонами УПА і місцевими угорськими військами в січні 1943 року. Сторони домовилися про взаємний нейтралітет. УПА в обмін на продовольство і худобу отримали деяку кількість зброї. На більш високому рівні переговори між угорцями і УПА почалися в серпні 1943 року, а 9 жовтня 1943 року між УПА та угорцями було укладено угоду. У листопаді 1943 року в Будапешті між представниками головного командування угорських збройних сил і представниками керівництва УПА було укладено остаточну угоду про нейтралітет — угорські війська відмовлялися від дій проти УПА і каральних дій проти місцевого українського населення, УПА відмовлялася від збройної боротьби проти угорської армії. Крім цього угода передбачала передачу угорськими військами в розпорядження УПА озброєння, медикаментів, різного роду обладнання. На місцях угоду часом порушувалося угорською стороною, солдати якої продовжували збирати продовольство з місцевого українського населення. Одночасно УПА адресували свої листівки-звернення солдатам угорської армії. Наприклад, в листівці, адресованій угорським солдатам і виданій у січні 1944 р, УПА закликала угорських солдатів не виступати проти УПА, а допомагати їй.

Збереглися документи дій УПА проти проти 16-ї піхотної угорської дивізії на Станіславщині (сучасна Івано-Франківська область). Почалися ці дії в даному випадку через те, що угорці забирали у місцевого населення провізію, а закінчилися через те, що радянсько-німецький фронт наближався, і обидві сторони вирішили зупинити непотрібне кровопролиття. У той момент, коли між угорцями і УПА знову досягалося розуміння, повстанці не тільки прикривали відступ угорців, а й виводили їх з оточення за помірну плату — зброєю. В німецькому донесенні про Становище на Сході № 1028 від 08.04.1944 року згадувалося, що в 37 кілометрах на південь від Стрия було велике зіткнення між УПА та угорцями, однак результати його невідомі.

Співпраця УПА з Румунією

Між УПА і румунськими силами також велися переговори. 9 грудня 1943 року відбулися попередні переговори між крайовим провідником ОУН в Трансністрії Тимофій Семчишин і румунськими військовими. ОУН відмовлялася від антирумунської діяльності, а румунська сторона взяла на себе зобов'язання звільнити всіх українців Трансністрії, затриманих за націоналістичну діяльність. Крім іншого воно включало пункт про надання УПА допомоги з боку Румунії зброєю і амуніцією.

17-18 березня 1944 року в Кишиневі відбулися остаточні переговори між Румунією та українськими націоналістами. З української сторони переговори вели член Референтури зовнішніх зв'язків Проводу ОУН-Б Іван Гриньох, голова ініціативного комітету зі створення УГВР Лев Шанковський і крайовий провідник Трансністрії Тимофій Семчишин. З румунської сторони від імені «румунського уряду» виступали представники румунської армії і спецслужб. Сторонам вдалося домовитися з багатьох питань: про взаємний нейтралітет, про звільнення українських політичних в'язнів, про допомогу УПА зброєю і обмундируванням з боку Румунії. При цьому не було вирішено територіальне питання: Румунія відмовлялася від своїх прав на Трансністрію, але не на Бессарабію і Буковину. Українські націоналісти в свою чергу, дотримуючись ідеї Соборної України на всіх її етнографічних територіях, наполягали на тому, що ці землі повинні належати майбутньої незалежної України. Через територіальні розбіжностей політичну угоду між ОУН і Румунією так і не було укладено. Проте, у військовій сфері було досягнуто згоду про співпрацю.

Влітку 1949 року одна з сотень УПА організувала рейд в Румунію, щоб встановити там контакти c антикомуністичним підпіллям. Результати цього рейду не відомі.

УПА та збройні формування ОУН (м) і Бульби-Боровця

Після розколу ОУН на мельниківців і бандерівців, боротьба між цими двома угрупованнями націоналістів довго не припинялася. В ході цієї боротьби обидві фракції за вказівкою керівників здійснювали вбивства своїх колишніх однодумців, захоплювали один у одного приміщення, транспорт і т. П. За неповними даними, в міжусобній боротьбі напередодні нападу Німеччини на СРСР було вбито близько 400 мельниківців і до 200 бандерівців. Конфлікт набув особливо великі масштаби на території окупованої нацистами Західної України. Бандерівці і мельниківці повсюдно боролися один з одним за пости в створених німцями місцевих адміністраціях. Зіновій Книш, один з керівників ОУН (м), в своїх післявоєнних мемуарах звинувачував Бандеру і його підручних в загибелі цілого ряду вищих керівників, сотень командирів нижчої ланки, а також близько 4 тисяч «рядових членів, симпатиків і бійців» ОУН (м).

До моменту початку формування бандерівської УПА (весна 1943), у ряді районів Волинської, Рівненської, Кам'янець-Подільській і в західних районах Житомирської області з початку 1942 вже діяла УПА під командуванням Тараса Бульби-Боровця. 12 листопада 1941 року Боровець відмовився виконати наказ про знищення євреїв: «Поліська січ» є українським формуванням і не перебуває під юрисдикцією німецької влади". 15 листопада загони Боровця пішли на нелегальне становище, Боровець відмовився від чину генерала-хорунжого. З тих пір «Поліська січ» перейменована в «Українську повстанську армію». Як «законного уряду України» Боровець визнавав Уряд Української республіки, яке жило в Варшаві з 1920 року.

На територію, контрольовану Боровцем, натискають нацисти: відбирають продовольство, висилають робочу силу до Німеччини. У квітні-травні 1942 року формування Бульби-Боровця переходять до партизанської боротьби з німцями: підривають автомашини і адміністративні будівлі. У серпні переходять до акцій на залізниці, де знищують німецькі транспорти. Найсерйознішою операцією проти німців був наліт на залізничну станцію Шепетівка в серпні 1942. До лютого 1943 року «бульбівці» нападали на склади вермахту для забезпечення себе провіантом. У березні 1943 року ОУН-Б веде переговори з Боровцем, хоче об'єднати його загони зі своїми. Домовленості сторони не досягли

Також з літа 1942 почали діяти збройні загони, що включали тих, хто відійшов від ОУНР, і прихильників УНР — Фронт української революції (ФУР) та інші українські загони, що не підпорядковувалися ОУНР. На початковому етапі формування бандерівської УПА вони в ряді регіонів діяли спільно.

У кінці червня 1943 вийшло розпорядження Романа Шухевича про перепідпорядкування всіх збройних загонів бандерівській УПА. З цього моменту бандерівська УПА перейшла до насильницького поглинання або знищення загонів «опортуністів» (ОУН) та «отаманчиків» (УПА Бульби-Боровця). 7 липня 1943 збройні формування ОУНР розбили військові обози ОУН. Взяті в полон командири інших загонів частково знищувалися Службою безпеки ОУНР-УПА (СБ). На серпень 1943 припадає пік активних дій бандерівської УПА проти УПА Бульби-Боровця, в результаті чого були вбиті кілька її командирів і захоплена дружина Бульби-Боровця (яка після тортур СБ ОУНР була також убита). До кінця вересня 1943 УПА Бульби-Боровця фактично перейшла в підпілля. У радянській історіографії існувало не підтверджене відповідними джерелами припущення, що дії бандерівської УПА проти УПА Бульби-Боровця були зумовлені угодою між ОУНР і німецькими спецслужбами.

Збройні формування ОУН, що мали численних прихильників у Галичині, продовжували діяти паралельно з УПА-ОУНР у 1943—1944. Неодноразові подальші переговори про спільні дії проти радянської сторони не мали, однак, будь-яких значимих результатів і були швидше ситуативним, ніж стратегічним кроком.

Останні переговори між мельниківцями і бандерівцями проходили восени 1944 — коли радянські війська переходили Карпати — і привели до приєднання карпатських підрозділів ОУН до УПА ОУНР

УПА та німецькі війська

Шаблон:Main

Збережені документи УПА містять згадки про дрібні бойові зіткнення з німцями, при цьому відсутня інформація про битви з великими силами вермахту. Остаточне рішення про виступ проти німецьких окупантів ОУН-Б прийняла на III конференції 17-21 лютого 1943. Однак уже в перші дні цього місяця збройні загони українських повстанців здійснили ряд нападів на німецькі адміністративні об'єкти. Вважається, що першою антинімецької акцією УПА вважається атака на поліцейський відділок в містечку Володимирець 7 лютого 1943 року. До другої половині 1943-го збройні загони ОУН-Б і УПА взяли під контроль значну частину сільських територій округу Волинь і Подолія райхскомісаріату Україна. Розмах бойових операцій УПА на Волині і Поліссі практично призвів до того, що під контролем німців залишилися населені пункти і залізні дороги, які щільно охоронялися.

Про збройний конфлікт УПА і німців свідчать самі німецькі документи. Так, у звіті рейхскомісара України Еріха Коха про сільськогосподарські втрати сказано наступне: "Особливо небезпечні виступи національно-українських банд в районах Кременець-Дубно-Костопіль-Рівне. В ніч з 20 на 21 березня національно-українські банди захопили в Кременецькій області всі районні сільськогосподарські пункти і повністю знищили один службовий пункт. При цьому загинуло 12 німців-господарників, лісників, солдат і поліцейських. Хоча сили поліції і вермахту були негайно надані в розпорядження, до цього дня відвойовано тільки 2 райони… "Шаблон:Sfn. У звіті начальника Поліції безпеки і СД 7 травня 1943 року відмічалося: «Дії радянських банд на Волині пішли на спад, за напади на господарські об'єкти, лісопилки і польські населені пункти відповідальні національно-українські банди. З'єднання вермахту під час розвідувальної операції було скоєно напад перевершує по силам національно-української банди. Два німецьких юнаки потрапили в полон, один з них був поранений». У телеграмі від 25 серпня 1943 року обергрупенфюрера СС Ганса Прюцмана на адресу Головнокомандувача території групи армій «Південь» повідомлялось: «У зв'язку з тим, що райхсфюрер СС віддав сильні загони доручених мені військових частин у розпорядження фронту, я вимушений обмежитися залишками цих частин для придушення українського національного повстання на Волині. Оскільки на півночі України виникають через це великі неконтрольовані райони, то в найближчому майбутньому треба розраховувати на посилений тиск банд у південному напрямку». Німецький фельдмаршал Еріх фон Манштейн, командувач групою армій, що діяла на території України, в своїх мемуарах розповідав: «Взагалі існувало три види партизанських загонів: радянські партизани, які боролися з нами і тероризували місцеве населення; українські, які боролися з радянськими партизанами, але, як правило, відпускали на свободу потраплених їм в руки німців, відібравши у них зброю; нарешті, польські партизанські банди, які боролися з німцями і українцями». У повідомленні начальника Поліції безпеки і СД 19 березня 1943 року щодо дій «Поліської січі» Бульби-Боровця сказано: «В районі Сарни/Костопіль діє бандерівська банда під керівництвом українця Боровця, який відповідає за партизанську діяльність в ОУН-Б. Банда чисельністю приблизно в 1000 чоловік не чіпає місцеве населення, а спрямовує свої дії проти німецьких установ і об'єктів».

Файл:Телеграмма Прюцмана 25 августа 1943.jpg

Телеграма вищого керівника СС і поліції в рейхскомісаріаті «Україна» обер-групенфюрера СС Ганса Прюцманна з приводу придушення «українського національного повстання» на Волині.

Про антинімецьку боротьбу УПА свідчать і радянські партизани. В доповіді Івана Шитова від 6 травня 1943 року Тимофію Строкачу сказано: «Бульбівці ведуть бої з німцями на правому бергу річки Случ. Бандерівці готують напад за річкою Буг, де німці зараз концентруються. Українські націоналісти ведуть агітацію серед українського населення, спрямовану проти німців і проти Радянської влади». У повідомленні Петра Вершигори в УШПР сказано: «Все Полісся за винятком великих комунікацій Сарни-Ковель, Ковель-Брест і Сарни-Лунинець було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарни до Бугу була поділена між партизанами і з'єднаннями українських націоналістів, виштовхнутих через Горинь». У своєму щоденнику учасник Карпатського рейду з'єднання Ковпака — Семен Руднєв 16 червня 1943 року відзначав: «Нарешті ми потрапили в райони дії так званих „бульбівців“. Це один різновид українських націоналістів, які б'ються проти німців і партизан. Тут же в цих районах знаходяться бандерівці, теж націоналісти, які б'ються проти німців, бульбівців і партизан. Багато цих банд озброєно добре, є навіть артилерія і танки». Василь Бегма 9 липня 1943 року в повідомленні в центр писав: «26.6.43 р в с. Хараїмовка Деражнянського р-ну (на карті немає) німці вели бій з націоналістами, в результаті вбито 4 німця і 19 націоналістів. При виїзді німців з Хараїмовки націоналісти послали проти них засідку і вбили 7 німців». Він же 27 липня відмічав: «У містечко Олика (32 км на схід від Луцька) Волинської області прибуло 2500 гітлерівців, знятих зі Східного фронту, нібито для боротьби з націоналістами. Поліція відмобілізована».

До кінця 1943 року ОУН-Б взяла курс на максимальне згортання наступальних дій проти німців і почала збирати свої сили на боротьбу проти СРСР. Було прийнято рішення збільшити чисельність УПА шляхом мобілізації населення і широко розгорнути будівництво схронів. Деяки загони УПА вели переговори з німцями з метою угоди про спіпрацю. На початку січня 1944 року між місцевими загонами УПА і начальником німецького гарнізону в Кам'янець-Каширському районі було досягнуто угоду, за якою УПА в обмін на будівництво моста і захист міста від радянської армії отримувала боєприпаси, фураж і, нарешті, саме місто.

Протинімецький фронт ОУН і УПА, який виник на початку 1943 р. і проіснував до середини 1944 р., відіграв винятково важливу роль в українському русі опору в роки Другої світової війни. Збройний виступ проти нацистської Німеччини, яка категорично заперечувала можливість існування самостійної України, дозволив ОУН(Б) згуртувати в лавах УПА тисячі українських патріотів і об'єднати їх навколо ідеї боротьби за Українську самостійну соборну державу. Однак боротьба ОУН і УПА на протинімецькому фронті не набула пріоритетного значення в стратегії українського руху і мала тимчасовий характер, тому що головним ворогом української самостійності визнавався московський імперіалізм. Цей базовий принцип зводив бойові дії повстанської армії проти німців до форм «самооборони народу» і трактував нацистів, як тимчасових окупантів України. Збройні акції УПА на протинімецькому фронті не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби між Німеччиною і Радянським Союзом, а лише обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації теренів Волині—Полісся, де створювалася матеріальна база українського самостійницького руху. Про такий характер дій УПА говорить доповідь І. Шитова від 24 квітня 1943 року в адресу Українського штабу партизанського руху: «диверсійною діяльністю націоналісти не займаються, в бій з німцями вступають тільки там, де німці знущаються над українським населенням і коли німці нападають на них». Так само і в зведеному службовому донесенні начальника поліції безпеки і СД від 30 червня 1943 року повідомлялося, що з середини року з боку українських повстанців «напади на німецькі підрозділи були рідкістю, взагалі не було жодного випадку каліцтв службовців німецької поліції і військовослужбовців вермахту».

Разом з тим спротив ОУН і УПА німецькій політиці у північно-західному регіоні України в певній мірі обмежував можливості гітлерівців стосовно боротьби з радянським партизанським рухом на Волині—Поліссі та в прилеглих до цього терену районах Правобережної України. В цілому ж дії ОУН і УПА на протинімецькому фронті не відіграли помітної ролі у звільненні території України від німецьких окупантів. За підрахунками сучасного українського дослідника Олександра Денищука, УПА і збройні загони ОУН (б) в 1942—1944 рр. провели 2526 антинімецьких акцій, в яких загинули 12 427 німців і їх союзників, 2047 — поранено, 2448 — захоплені в полон. Повстанці втратили в боротьбі з німцями 2251 чоловік убитими, 475 — пораненими, 536 — полоненими.

До 64-ї річниці бою під містечком Володимирець Рівненської області та в рамках інформаційної кампанії «УПА — відповідь нескореного народу» у вільний доступ були викладені документи, які відображають характер протистояння між силами УПА (а також підпіллям Організації українських націоналістів) та німецькими окупаційними військами. Звіти, які містяться в оприлюдненій колекції, свідчать про активну боротьбу ОУН і УПА: близько двадцяти документів розповідають про засідки, напади на німецькі гарнізони та об'єкти інфраструктури, бої та інше. Також серед опублікованих документів є антинацистські інформаційні матеріали, розповсюджувані учасниками українського руху опору.

УПА та радянські партизани

Взаємовідносини радянських партизанів з УПА займають особливе місце у військовій історії. Радянський етап організованою партизанської війни датується 5 вересня 1942 року — наказ № 00189 «Про завдання партизанського руху», підписаний Сталіним. Перші розпливчасті і неточні повідомлення про форму повстанського опору на території західноукраїнських областей стали надходити в Український штаб партизанського руху з кінця 1942 року. Згодом відомості радянської розвідки про створення «Української повстанської армії» потрапили в Москву.

Початковий етап взаємодії партизан з упівцями можна назвати тактикою «збройного нейтралітету». Коли радянські партизани з'явилися в західноукраїнських землях, то спочатку воліли не конфліктувати з українськими націоналістами через слабкість своїх позицій в регіоні, відсутність підтримки населення і наявності добре укріплених вогневих рубежів повстанців, які могли привести до непотрібних втрат серед особового складу. Іноді партизани вступали в переговори з повстанцями і просили пропустити їх через свою територію, націоналісти у відповідь просили не поширювати радянську пропаганду і проводити мобілізацію місцевого населення до лав партизанів. Заслані в 1942 р на територію Волині групи ГРУ і НКВС СРСР володіли завданнями розвідувального характеру, не прагнули до конфронтації з українським націоналістичним підпіллям і тому також вступали з ними в переговори.

Ситуація змінилася, коли на Волинь прийшли загони Сидора Ковпака та Олександра Сабурова, вони були численними, добре озброєними і відчували свою силу, яка на той момент була більшою, ніж у ОУН (б) або УПА Тараса Бульби-Боровця. Основним завданням радянських партизан УШПР в 1943—1944 рр. були диверсійні дії на залізницях. До цього вкрай негативно ставилися націоналісти, оскільки німці, у відповідь на диверсійну активність партизан розстрілювали заручників по тюрмах, в тому числі націоналістів, а також проводили каральні акції проти українських сіл, покритих підпільної мережею ОУН. На Третій Конференції ОУН-Б радянські партизани були визнані одними з головних ворогів.

Перші повідомлення про активізацію українських націоналістів в діях проти радянських партизан відносяться на початок весни 1943 року. Перше зіткнення, яке згадується в офіційних повідомленнях українського підпілля, сталося 20 лютого 1943 року. У цей день сотня УПА під керівництвом Григорія Перегіняка напала на табір радянських партизан біля села Заморочене, розігнала їх і захопила трофеї. Без власних втрат упівці вбили п'ятнадцять партизанів, спалили три барака, захопили коней, їжу, і запаси паперу.

У боротьбі з радянськими партизанами ОУН і УПА досягли помітних успіхів: їм вдалося ускладнити бойову діяльність партизанів на Волині—Поліссі, створити перешкоди для диверсійних дій на німецьких комунікаційних лініях. Частина планів ЦК КП(б)У і УШПР щодо введення партизанських з'єднань на територію Галичини була зірвана. Повстанці успішно знищували невеликі диверсійно-розвідувальні групи, які Червона Армія скидувала з літаків на територію Волині. Але ні повністю розгромити червоних партизан, ні засилати своїх агентів в партизанські загони для знищення командного складу ніяк не могли.

22 липня 1943 року 200 червоних партизан відбилися від 600 бійців УПА. Спроби знищити партизанське з'єднання Олексія Федорова силами груп УПА «Турів» і «Заграва» в жовтні 1943 у районі Любешова були також відбиті.

До сих пір ведуться суперечки навколо загибелі участника Карпатського рейду Ковпака — Семена Руднєва. Відповідно до альтернативної версії, Руднєва вбили чекісти за спроби домовиться з українськими націоналістами про спільну боротьбу проти німців. Цю версію висунув на початку дев'яностих років учасник партизанського руху на Україні, соратник Руднєва і Ковпака Герой Радянського Союзу — Петро Брайко, але не зміг навести ніяких документальних доказів на її користь.

За неповними даними, УПА за весь 1943 рік провела проти радянських партизан 4 засідки, 7 нальотів на табори і бази, 17 атакуючих боїв і 12 оборонних боїв, в результаті яких знищено 544 партизана і поранено 44. Відповідно до своїх звітів, тільки лише частина діючих в 1943—1944 рр. на території Рівненської області загонів і з'єднань знищила 2275 членів ОУН-УПА (з'єднання Василя Бегми — 572, Олексія Федорова — 569, Роберта Сатановського — 390, бригада Антона Бринського — 427, загін Дмитра Медведєва — 317). Інтенсивність дій радянських формувань проти ОУН-УПА в ряді випадків перевищувала їх активність проти німців. В цілому, обидві сторони втратили за різними підрахунками від 5 до 10 тис. чоловік убитими і пораненими.

З лютого 1944 загони УПА спільно з частинами дивізії СС «Галичина» вели боротьбу з радянськими партизанами і аківцями на території дистрикту Галичина Генерал-губернаторстваШаблон:Sfn.

УПА та Червона армія

Наприкінці 1943 — початку 1944 року, з наближенням радянських військ (1-й Український фронт, 13-а і 60-я армії) до районів дій УПА, окремі загони УПА чинили їм збройний опір спільно з вермахтом.

Але проти регулярної армії партизани були малоефективні. Їх метод — партизанські дії в тилах: засідки на шосейних дорогах, обстріли машин, вбивства окремих військовослужбовців, нападу на військові склади, диверсії на комунікаціях. ОУН-УПА намагалися зірвати мобілізацію і поставки продовольства для Червоної Армії.

У самому початку 1944 р УПА виступала за те, щоб частина українців не ухилялася від мобілізації до Червоної армії, а вступала б в неї з метою розкласти зсередини. Однак вже в березні 1944 р УПА закликала молодь ухилятися від призову до лав Червоної армії.

Тільки з січня по лютий 1944 року в Рівненській області було зареєстровано 154 нападу на підрозділи і окремих військовослужбовців Червоної Армії, в результаті чого було вбито 439 радянських військовослужбовців.

З 7 січня по 2 березня 1944 року в смузі дій 13-й армії було зареєстровано до 200 нападів загонів УПА на невеликі колони з військовим майном і невеликі групи червоноармійців. В результаті одного з таких нападів отримав поранення в стегно і пізніше помер командувач 1-м Українським фронтом генерал Микола Ватутін.

В середині березня 1944 року в Рівному було створено оперативний штаб для боротьби з українськими націоналістами. У ці області були спрямовані 2 бригади ВВ НКВС і оперативні групи з працівників НКВС і НКДБ. У тому числі з колишніх партизан створено 19 опергруп загальною чисельністю тисячі п'ятсот вісімдесят одна людина. До 7 квітня в ході 65 операцій було знищено 2600 і взято в полон 3256 оунівців. Власні втрати склали 112 убитих і 90 поранених. За період з 21 по 27 квітня 1944 року відбулася 26 боїв і сутичок між НКВД і УПА, в ході яких було знищено 2018 і захоплено в полон 1570 членів ОУН і УПА. Власні втрати — 11 вбитих і 46 поранених. А ось за даними УПА, тільки в одному бою під Гурбами було знищено 2000 «більшовиків» при власних втратах в 200.

У міру того як Червона Армія захоплювала територію Польщі, приєднану в 1939 році до СРСР, ОУН-УПА менше воювали з військовими частинами і більше нападали на склади і на тилові комунікації. Цією тактики УПА дотримувалася до березня 1944. У квітні — травні 1944 характер її дій різко змінився. Причиною цього стала підготовка військ 1-го Українського фронту до наступу проти німецьких військ. Керівництво ОУН дало вказівку зірвати цю підготовкун — вивести з ладу основні залізничні та шосейні дороги, не допустити їх відновлення і приступити до активних дій проти Червоної Армії.

Однак виконання подібних наказів в реальному житті виявилося не завжди можливим. Зі свого боку Червона Армія теж не могла миритися з тим, що в її тилах активно діють антирадянські збройні сили, які постійно вчиняють напади на її підрозділи. Прохання командувача 13-й армії генерала Миколи Пухова про притягнення партизан до ліквідації загроз тилу залишилася без відповіді. У той же час в зоні планованого весняного наступу проти УПА діяли підрозділи НКВС і СМЕРШ із залученням регулярних частин — їх зусиллями була фактично ліквідована УПА-Південь. 10 червня 1944 року ГК УПА віддала наказ про розформування УПА-Південь. На території дій цього ГВО залишилися лише невеликі повстанські загони, що функціонували в районах великих лісових масивів, тоді як більша частина уцілілих підрозділів куренів УПА-Південь були включені до складу УПА-Північ.

У серпні 1944 року, після того як війська Червоної армії вступили на територію Угорщини, Румунії та Польщі, активні дії УПА знову поновлюються. Крім засідок на шосейних дорогах, обстрілів машин і вбивств окремих військовослужбовців, нападів на військові склади і диверсії на комунікаціях, дії ОУН-УПА були також направлені на зрив поставок продовольства для Червоної Армії. Піддавалися також нападу і окремі військові підрозділи — так 18 серпня 1944 року в районі села Сюлько-Божікув Підгаєцького району Тернопільської області було обстріляно з мінометів і кулеметів 1-й батальйон 1 331-го стрілецького полку, який прямував до лінії фронту в результаті чого він зазнав значних втрат. УПА і ОУН-СБ намагалися також не допустити мобілізацію, нападаючи на воєнкомати та колони покликаних.

В кінці серпня до «ліквідації німецько-українських націоналістичних банд» підключаються колишні радянські партизани. За вересень 1944 року ковпаківці знищили 981 «бандита» і взяли в полон 262 «спільниками бандитів». З 1 жовтня по 5 листопада знищили 128, взяли в полон 423 «бандита» і захопили 231 «спільника бандитів». Це при власній чисельності в 1635 чоловік.

Диверсії на комунікаціях Червоної Армії і напади на військові вантажі тривали до кінця війни. Всього від нападів УПА і збройних членів ОУН (б) і при придушенні збройного опору інших повстанських угрупувань (УНРА і загони Мельника) в 1944 році Червона Армія зазнала таких втрат: «убитими і повішеними» — 157 офіцерів і 1880 солдатів і сержантів, пораненими — 74 і 1770 відповідно, «зниклими без вести і відведені в ліс» — 31 і 402. З початку року по 1 травня 1945 було «вбито або повішено» 33 офіцера і 443 солдата і сержанта, 11 офіцерів і 80 солдатів і сержантів пропало без вісті.

Взимку-навесні 1946 року результаті проведення армією й НКВС військової операції, УПА як організована збройна сила перестала існувати. У зв'язку з чим, влітку 1946 року прийнято рішення про припинення відкритого протистояння і перехід до тактики терактів і диверсій. Напади УПА на військовослужбовців Червоної Армії, що знаходилися в звільненні або в господарських відрядженнях, тривали аж до кінця 1940-х років. Всього від дій ОУН-УПА в період з 1944 по 1956 рік за радянськими джерелами загинуло 3199 військовослужбовців Збройних сил, прикордонних військ і внутрішніх військ СРСР, з них 2844 до 1 травня 1945 року. Як тоді говорили, «убитими і повішеними». А на кожного вбитого доводилося 2-3 «зниклих безвісти і виведенних в ліс».

Бійці інших національностей у складі УПА

ОУН від самого початку була налаштована на співпрацю з різними неросійськими народами для спільної боротьби проти СРСР. Однак в 1941—1942 рр. в умовах підпільного існування ОУН можливостей для масштабного співробітництва організації з неукраїнськими народами Радянського Союзу не існувало. Вони з'являться пізніше, зі створенням УПА. Але курс на співпрацю з деякими іншими народами, підключення їх до української боротьбі був закріплений раніше.

З розгортанням УПА все більшого значення набувала ідея створення фронту боротьби «поневолених народів» проти більшовизму і російського імперіалізму під егідою УПА. Ухвалення на озброєння цієї концепції було прямим продовженням передвоєнної політичної думки ОУН, згідно з якою Україна мала стати авангардом боротьби всіх неросійських народів проти московсько-більшовицької імперії.

Ще навесні 1943 року в УПА почали вступати кримські татари. Влітку-восени 1943 р УПА випустила ряд листівок, звернених до бійців різних національностей, які б'ються в УПА. Листівки, адресовані різним народам Радянського Союзу, були видані російською мовою і містили такі звернення: «Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру, народи Азії!», «Вірмени та інші народи Кавказу!», "Грузини! ", «Татари Поволжя!».

У листівці «Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири…» підкреслювався гнобительський характер політики «імперіалістичної Москви» і Берліна. Тому українські націоналісти закликали народи Уралу і Середньої Азії до спільної боротьби з УПА проти обох імперіалізмів. Подібним був і зміст іншої листівки, адресованої тюрксько-монгольським народам. Ці ж заклики містилися в листівках, адресованих вірменам.

У листівці, адресованій грузинам, період історії Грузії до приєднання до Російської Імперії малювався в самих райдужних барвах, що пішов за тим період перебування Грузії в складі Росії розглядався як період суцільної русифікації з боку «московських держиморд». Ще більше нещастя спіткало грузинський народ після втрати незалежності і входження в Радянський Союз. Тому всіх грузин в листівці закликали кидати німецькі війська і приєднуватися до українських повстанців.

Листівка до татар будувалася так само, як і всі інші подібні звернення до радянських народів: вказівка ​​на героїчне минуле народу, з приходом російського імперіалізму — занепад і страждання народу, новий російський більшовицький імперіалізм, заклик йти від німців і спільно боротися проти Москви і Берліна. Українські націоналісти хотіли побудови держав в етнографічних кордонах не тільки на території Радянського Союзу, тому в листівці було сказано: «Наша боротьба священна, і ми віримо в перемогу. У цій війні загине московський поневолювач. Цьому заставу — єдиний визвольний фронт народів Близького і Далекого Сходу».

Файл:Листовка УПА народам Азии.jpg

Листівка УПА народам Азії, червень 1943

ОУН розвивала свою діяльність зі співробітництва з національними організаціями і в Криму. Там однією з основних задач було налагодження зв'язку з татарськими, грузинськими, вірменськими націоналістами для спільної боротьби проти СРСР. Через татарських націоналістів бандерівці намагалися встановити контакти з турецьким урядом.

Частково заклики здобули силу, і в УПА до кінця 1943 року влилося значно число неукраїнців, головним чином колишніх солдатів національних формувань при німецькій армії. З вересня 1943 р почали створюватися національні відділи УПА: азербайджанські, російські і т. д. У той же час в УПА зустрічалися дезертири з німецької та італійської армій.

У ставленні до європейських народів ОУН застосовувала принцип взаємності: «ставлення до західноєвропейських народів, як, втім, і до всіх інших народів, обумовлено їх ставленням до української державності. Тільки на платформі визнання за українським народом права на власну державність можливо наша співпраця з навколишнім світом».

Таким чином, ставлення ОУН до національних меншин багато в чому залежало від того, вважали вони ці меншини дружніми собі, небезпечними чи ні. Національні меншини СРСР ОУН прагнула залучити для боротьби з «московським імперіалізмом».

Після затвердження нового курсу ОУН-Б на ІІІ Надзвичайному з'їзді ОУН-Б українські націоналісти стали докладати ще більше інтенсивні практичні зусилля для здійснення гасла «Свобода народам! Свобода людині!». Сам цей лозунг з порівняно маргінального для ОУН в момент нападу Німеччини на СРСР став центральним у пропаганді УПА. Вінцем кампанії по залученню представників різних народів до боротьби УПА стала «Конференція поневолених народів Європи і Азії» яка відбулася в листопаді 1943 року в лісах Рівненської області. В роботі конференції взяли участь 39 «делегатів» від 13 народів. Серед них: 6 грузин, 5 азербайджанців, 5 узбеків, по 4 татарина і вірменина, по двоє білорусів, казаха, осетина, по одному башкиру, кабардинцю, черкесу і чувашу, а також 10 почесних гостей конференції різних національностей. Було кілька таджиків і киргизів. Звертає на себе увагу, що росіяни (як і поляки) серед «поневолених народів» представлені не були.

Вже на початку грудня 1943 року ставлення УПА до національних відділів змінилося. У «Тимчасовой інструкції в справах інших національностей (українців) на сході Європи і Азії при УПА або перебувають на території діяльності УПА» від 2 грудня говорилося, що національні відділи при УПА націоналісти організовували «для конкретних політичних завдань», тому ставлення до ним військових команд УПА мало бути погоджено з політичним центром «поневолених народів» сходу Європи і Азії. Формування нових національних відділів наказувалося зупинити, а вже сформовані відсторонити від бойових дій і розмістити на території так, щоб ізолювати від інших національних відділів, однак щоб це не перешкоджало доступу до національних відділам політичного центру.

У наказі № 3/44 командирам УПА та керівникам і тилу в справах контррозвідки ВО «Заграва» від 4 березня 1944 р наказувалося особливу увагу звернути на сексотів з нацменів — «туркменів, узбеків, білорусів та інших».

Така зміна політики щодо вступу представників інших національностей в УПА, була пов'язана з тим, що, незважаючи на проголошені гасла, ОУН і УПА були організаційно не готові до вступу великої кількості солдатів-неукраїнців в УПА. Іноді ці «національні» загони з наближенням фронту переходили на бік Совєтів.

УПА та національні меншини

УПА та польське населення

Шаблон:Main З 1942 році на Холмщині польська поліція стала проводити облави на оунівських активістів, греко-католицьких священиків, інтелігенцію. У деяких випадках українців знищували цілими сім'ями. Ряд українських істориків вважає, що вбивства українців на Холмщині в 1942 році відбувалися і бійцями Армії Крайової. Наприклад, Іван Патриляк та Анатолій Боровик пишуть, що в ході акцій АК на Холмщині в грудні 1942 — березні 1943 року було вбито 2000 українців, кілька тисяч стали біженцями. Польський історик Гжегож Мотика пише, що вбивства українців аківцями на Холмщині почалися тільки в 1943 році вже як відповідь на дії УПА.

Окремі випадки нападу УПА на польські села почалися ще взимку 1943 року, однак широкомасштабні дії проти поляків ОУН-Б розвернуло в березні 1943 року. В польскій історії кривава трагедія отримала назву «Волинська різанина». Безкомпромісні позиції польського уряду у вигнанні і керівництва ОУН в територіальному питанні призвели до загибелі десятків тисяч людей. Необхідно відзначити, що спочатку поляків примушували до виїзду в Польщу. «Будувати Польщу нехай йдуть на польські корінні землі, так як тут можуть тільки прискорити свою ганебну смерть», — писав ОУНівський журнал «До Зброї» в липні 1943 року. Цьому активно опиралися місцеві загони АК, які намагаються таким чином «застовпити територію Польщі» при післявоєнному переділі світу. УПА прагнули вигнати поляків тому, що вони претендували на західні українські землі і представляли собою, з точки зору українських націоналістів, небезпека для української держави. Ті національні меншини, які, на думку націоналістів, небезпеки для української держави не уявляли (як чехи), отримували можливість не просто мирного існування, але і національного розвитку.

Спочатку атакам піддавалися польські села і колонії, розташовані на півночі і сході волинських земель. На Великодній тиждень, третю декаду квітня, припав весняний пік нападів. Пізніше хвиля нападів дещо спала. В кінці червня — в липні 1943 року, коли здавалося, що найгірше для поляків вже пройшло, почалася нова хвиля нападів, ще сильніша, ніж квітнева. На відміну від весняних акцій, тепер нападу поширилися і на Захід Волині, в Луцький, Володимирський та інші округи.

Як уже згадувалося, в березні 1943 року близько 4-6 тисяч українських поліцейських на Волині залишили службу і тікали в ліси до УПА. Однак дуже швидко німці набрали нову допоміжну поліцію з поляків. Ця поліція стала з особливим завзяттям брати участь у всіх німецьких антиукраїнських акціях, спалених сіл і т. д. Після цього українські націоналісти стали звинувачувати поляків у антиукраїнській діяльності, а свої напади на польські села і колонії характеризувати як відповідні акції. Але коли і ким було прийнято рішення про антипольські «акції» — невідомо. Щодо того, коли і як було прийнято рішення про проведення антипольських акцій, і хто був ініціатором цих дій, думки в історичній науці розходяться. Розходяться думки і в тому, як оцінювати волинський українсько-польський конфлікт — як етнічну чистку або як геноцид. Польський історик Гжегож Мотика безпосередньо пов'язує початок антипольської акції з втечею волинської української поліції в ліс до бандерівців у березні 1943 року. Він, спираючись на спогади радянського партизана Антона Бринського, вважає, що українських поліцейських бігти в ліс до бандерівців спонукала радянська провокація, коли за намовою радянських агентів почалися розстріли українських волинських поліцейських німцями. Після цього перед керівництвом ОУН на Волині постало питання: як діяти далі. Відповідь була знайдена шляхом боротьби ОУН на Волині проти всіх ворогів України одночасно, включаючи поляків.

Деякі члени УПА навіть стверджували, що спочатку в розпалюванні Волинської трагедії винен Тарас Боровець та Поліська Січ. Так, за свідченнями Михайла Польового, спочатку восени 1942 рокі антипольські дії почали бульбівці, у відповідь на це німці стали кидати на бульбівців польську поліцію, а це призводило до підпалів українських сіл. Нібито після одного такого випадку, коли поляки спалили в церкві 370 українців, ЦП ОУН-Б видав директиву знищувати 10 поляків за кожного українця.

З кінця літа (особливо активно — з осені) бойовики АК стали активно проводити масові напади на українські села, які підтримували УПА. 1 жовтня 1943 загін Армії Крайової спалив українські села Полапи і Сокіл. 6 березня 1944 комендант АК Грубешівського повіту Голембевській прийняв рішення про «превентивно-відповідну» акції проти ряду поселень, в яких розміщувалися пости української допоміжної поліції або були розміщені «станиці» ОУН (б)/УПА. Цілями було вибрано 11 сіл, серед яких були Пріхоріле, Ментке, Шиховичі, Теребінь, Стрижинець, Турговичи, Сагринь і 5 інших.

Новий пік нападів УПА на польські села припав на кінець грудня — початок січня 1943—1944 рр. Велика кількість атак було скоєно на католицьке Різдво. На початку 1944 року загони УПА планували атакувати Збараж, але через негоду операція не відбулася. У 1944 році УПА робила акції і проти нечисленних поляків Буковини.

До літа 1944 року вийшли укази різних структур УПА, які забороняють вбивати польських жінок, дітей і людей похилого віку. Подібний указ був виданий главою військового округу «Буг» «Вороним» 9 червня. У ньому, поряд з жінками, людьми похилого віку та дітьми, заборонялося вбивати і чоловіків-українців в змішаних сім'ях, а також українців римо-католиків.

9 вересня 1944 між владою УРСР і Польським комітетом національного визволення (ПКНВ) було підписано угоду про обмін населенням. По ньому поляки Галичини мали бути переселені до Польщі, а українці Закерзоння в УРСР. За свідченнями деяких націоналістів, керівництво ОУН-Б позитивно сприйняло підписання радянсько-польської угоди, яка допомагала справі виселення поляків з України.

Аж до початку 1945 року УПА не відмовлялася від своїх планів деполонізації України. Це підтверджується тим, що новий пік нападів на польські села починається після угоди УРСР і Польщі про добровільний обмін населенням і початку добровільного від'їзду до Польщі. До 1945 р керівництво ОУН, усвідомивши, що завдяки українсько-польською угодою так чи інакше деполонізація України відбудеться, і не маючи сил боротися на два фронти, вдався до тактичного союзу з польським підпіллям в Закерзонні.

Всього ж число поляків, загиблих від рук ОУН і УПА, сучасні польські історики оцінюють цифрами від 75 до 100 тисяч осіб. Жертвами терору з боку аківців за 1943-45 роки стало не менше двадцяти тисяч українців.

УПА та чеське населення

Спірним питанням є взаємини українських націоналістів і чехів. У літературі вони часто наводяться як зразок можливого варіанту національних відносин між ОУН і іншими народами в разі шанобливого ставлення останніх до українського національного руху. Відомо, що відносини між українцями та іншими народами на Волині (де були чеські колонії) під час війни не досягали такого рівня напруженості, як взаємини з поляками. На підконтрольних УПА територіях, одночасно з роздачею польської землі селянам, українське командування дозволяло чехам поряд з іншими національними меншинами створювати школи зі своєю мовою навчання, де українська була б лише одним з предметів.

Будь-яких античеських мотивів в періодиці ОУН і УПА того часу не було. Мабуть, певні античеські прояви були ініціативою «знизу», і не захоплювали всієї території підконтрольної УПА. Інакше важко пояснити, чому більшість чеського населення Західної України досить спокійно пережило Другу світову війну.

УПА та єврейське населення

На початку 1941 року з моменту входження німецьких військ до західної України ОУН розглядало євреїв, як можливих саботажників нової української держави: «В часі хаосу і замішання можна дозволити собі на ліквідацію небажаних московських, польських та жидівських діячів, особливо приклонників більшовицько-московського імперіялізму». У «Вказівках на перші дні організації державного життя», для не лояльних до нової влади осіб передбачались наступні вказівки: «Жидів ізолювати, поусувати з урядів, щоб уникнути саботажу, тим більше москалів і поляків.»/

У подальшому своє ставлення до євреїв під час німецької окупації ОУН сформулювало у постановах Другої конференції ОУН, де говорилось: Шаблон:Text

У жовтні 1942 була проведена Перша військова конференція ОУН (б), під час якої прийнято рішення про орієнтацію на Велику Британію та США. Антиєврейську програму також ОУН-Б пом'якшили: проживавших на українській території євреїв необхідно депортувати, в той же час полонених політруків і військовослужбовців-євреїв знищувати.

Існує багато свідчень того, що українські націоналісти надавали допомогу та притулок переслідуваним євреям. Зокрема, це згадано в дослідженнях Ж. Ковби та Якова Сусленського. Серед рятівників була й дружина Головного командира УПА Наталія Шухевич, яка протягом 1942—1943 років переховувала семилітню єврейську дівчинку Ірину Райхенберг, при цьому Роман Шухевич допоміг виробити їй фальшиві документи на ім'я Рижко Ірини.

Навесні 1943 року деякі євреї паралельно з поляками потрапили під удар УПА-ОУН і СБ ОУН на Волині. Точне число жертв невідомо. На думку польського історика Гжегожа Мотики, число євреїв, убитих безпосередньо УПА, не перевищує 1-2 тисячі, при цьому велика їх частина загинула саме на Волині в 1943 році.

У середині війни чимало євреїв приєдналось до лав УПА на добровільних засадах, особливо це було відчутно у лікарському складі УПА.. Зокрема, відзначився доктор «Кум», що став єдиним євреєм, нагородженим Срібним хрестом заслуги.

Відомо про Самуїла Лібергаля з Тернополя, який під псевдо «Гіль» був лікарем в сотні УПА Ярослава Ждана-«Острого» та курені УПА Макара Мельника-«Кори» на Волині. Його дружина Шарлотта Лібергаль-«Ганя» була в УПА санітаркою та кухаркою. Так само Абрам Штрейкер в червні 1943 р. приєднався до українських повстанців під псевдо «Поппер». Спершу він був лікарем в сотні УПА Івана Климишина-«Крука» та курені УПА Ярослава Ждана-«Острого». У серпні 1943 р. до сотні УПА Макара Мельника-«Кори» приєдналося п'ять євреїв — Ушер карасін-«Карпо», Лазар Штейн-«Рижий», Мойсей Карасін-«Квітка», Абрам Карасін-«Долина», Мойсей Штейн-«Боско». Втік з німецького полону та приєднався до УПА червоноармієць Лейба-Іцик Добровський (псевдо — «Валерій»), який згодом став у липні 1943 р. політичним консультантом у політичному відділі при командуванні УПА-Північ.

Втечею від німецьких окупантів до лав УПА врятувався Мандик Жисі Хасман, який був конюхом та фірманом в сотенних «Довбуша», «Хоми» та курінного «Голубенка».

Остаточне ставлення ОУН до євреїв було сформоване в 1944 році. Воно полягало в тому, що євреїв вважали рівноправною національною меншиною в майбутній українській державі. І вже в наказі Воєнної округи «Буг» від 5 вересня 1944 року зазначалося: «Жидів і інших чужоземців на наших теренах трактуємо як національні меншості».

Завоювання радянськими військами Західної України поклало кінець нацистському геноциду євреїв. Євреї, які до війни були одним з найчисленніших народів в Західній Україні, після війни практично зникли на цій території. З приходом радянських військ відпала необхідність для євреїв ховатися в лісах. Ті євреї, які там були, включаючи лікарів та інших фахівців з УПА, повернулися в міста. Контакти УПА з євреями припинилися.

УПА та росіяни

Ставлення ОУН-Б до росіян в 1941—1943 роках коливалося від повного неприйняття і сприйняття в якості головного ворога до визнання росіян «поневоленим народом» і прагнення включити їх в свою боротьбу проти сталінського режиму та СРСР. Якщо до ІІІ З'їзду російський народ проголошувався безпосереднім поневолювачем України, то після ІІІ З'їзду в ОУН відбулася зміна ставлення до російського народу як такого, але не до Росії і «її» політиці до українського народу. Так, в листівках, адресованих УПА російським з 1943 року, головним ворогом став проголошуватися не російський народ, а Сталін. Наприклад, в червні 1943 року ЦК УПА була випущена листівка, звернена до росіян. У ній росіян закликали не служити імперіалістичним інтересам Гітлера і Сталіна, вступати до лав УПА для спільної боротьби проти імперіалізмів всіх родів. На думку укладачів звернення, росіяни були таким же «поневоленим» Сталіним народом, як і інші народи СРСР, і самі потребували звільнення, яке могло бути досягнуто шляхом відмови від імперської політики радянського керівництва і побудови Росії в її етнографічних межах. Примітно, що російські українці призивалися до спільної з УПА боротьбі за Росію в її етнографічних територіях (але не за спільну боротьбу за майбутню багатонаціональну Україну, тобто перший варіант видавався українським націоналістам кращим).. Надалі УПА випустила ще ряд листівок подібного змісту.

Важливу роль у зміні офіційної позиції ОУН по відношенню до росіян зіграло зіткнення зі Східною Україною, де антиросійські настрої не були поширені. Різницю в поглядах західних українців і українців, що проживали на території Радянського Союзу, найкраще можна побачити в самій лексиці, що використовується ними для позначення росіян (як і інших неукраїнців). Якщо для «західняків» росіяни були іноземцями, чужинцями, то «східняки», не заперечуючи того, що українці і росіяни це різні народи, шанували росіян за «своїх».

Саме на сході України щодо ОУН-УПА до росіян відбулася повна демократизація. Так, в підпіллі в Миколаєві до складу ОУН входили й етнічні росіяни. У Харкові під впливом місцевих українців ОУН відмовилася від антиросійських гасел, перенаправивши свою ненависть на радянську верхівку. Зміна позиції членів ОУН, що перебували на Радянській Україні, до російського народу почалося ще в 1942 році. Так, автор звіту з Одеси підтримав висловлену рядовим членом ОУН, «східняком», думка, що ОУН у своїй пропаганді слід виступати не проти росіян взагалі, а тільки проти російських імперіалістів. У Донбасі на початку 1943 року обласний провідник заявив, що «будь-який українець, а також росіянин може бути членом організації ОУН». Таким чином, на Сході України ОУН трохи більше ніж за рік пройшла шлях від «України для українців» до повного етнічного рівноправності росіян і українців. У той же час треба відзначити, що не скрізь на сході України і на землях, які українські націоналісти розглядали українськими, відбулася зміна ставлення до російського народу. Так, на Кубані в ряди невеликий (до 300 осіб) Козацької Повстанської Армії (аналога УПА на Кубані, очолюваної членами ОУН-Б) не брали росіян.

Якою б не була зміна ставлення ОУН до російського народу, після розгрому націоналістичного підпілля на Україні всі ці зміни були зведені на ні Після війни ставлення ЗЧ ОУН до Росії не змінилося і, як і на початку війни, російський народ продовжував розглядатися як головний імперіалістичний народ. Російський імперіалізм і російський народ при цьому повністю ототожнювалися.

Методи боротьби із УПА

Шаблон:Main У різні періоди Другої світової війни Україна знаходилась під владою різних тоталітарних режимів. Після приходу радянської влади на західноукраїнські землі у 1939 р. люди вітали «визволителів від польського рабства» — Червону Армію. Однак радянська влада виявилась не менш жорсткою за польську — колективізація, каральні акції. Всі ці дії підірвали її авторитет та підсилили націоналістичні настрої серед населення.. В тому ж році 27 серпня скликано 2-й Великий збір ОУН в Римі, на якому новим провідником вибрано Андрія Мельника. Однак не всі оунівці підтримали його кандидатуру, тому 10 лютого відбувся збір ОУН у Кракові, де утворено Революційний провід ОУН на чолі із Степаном Бандерою. Відбувся розкол ОУН на дві частини: меншу, поміркованішу «мельниківську» та більшу і схильних до активних дій «бандерівців». Причину розколу ОУН «мельниківці» пояснюють особистими амбіціями «бандерівців» та прагненням до влади в середині ОУН. Поки «мельниківці» вимагали у Степана Бандери розпуску революційної ОУН, «бандерівці» готували збройне антирадянське повстання на Волині.

Для боротьби із зростаючою силою ОУН радянські органи влади використовували репресії, масово вивозили людей із західної України та Білорусі до Сибіру і північного Казахстану.

22 червня 1941 р. атакою Вермахту на західний радянський кордон розпочалася німецько-радянська війна. Із початком бойових дій члени ОУН підняли збройне повстання. Німецькі війська стрімко просувались вглиб радянської території, зустрічаючи неорганізований спротив з боку Червоної Армії. 25 червня озброєні загони ОУН організовують численні напади на червоноармійців та енкаведистів у Львові, Коломиї в селах Гаїв, Дмитрович та інших. Для придушення повстання більшовики залучають гармати та танки. Під час відступу перед наступаючою німецькою армією більшовики розстріляли в'язнів львівських тюрем. Серед розстріляних були рідні брати Степана Бандери та Романа Шухевича.

Злочини спецгруп НКВС під маркою УПА проти мирного населення

Шаблон:Main Шаблон:Main

Спецгрупи НКВС — спеціальні загони НКВС створені для боротьби з УПА, також відомі як «агентурно-бойові групи (АБГ) НКВС», легендовані групи, «лжебоївки УПА», «переодягнені енкаведисти». Серед цих підрозділів були ті, в рядах яких входили колишні бійці УПА, які працювали на НКВС. 30 листопада 2007 Служба безпеки України (СБУ) опублікувала архіви про те, що на Західній Україні діяли до 1954 року діяло близько 150 таких спеціальних груп, загальною чисельністю в 1800 чоловік.

Попри знищення КДБ компрометуючих внутрішніх документів НКВС щодо використання спецгруп НКВС під маркою бандерівців, в архівах все-таки збереглися деякі окремі документи, котрі свідчать, що спецгрупи НКВС вчиняли злочини проти мирних жителів. Зокрема, в рапорті одного з головних організаторів спецгруп НКВС майора Соколова фігурують факти вчинення його ж спецгрупою під його ж керівництвом злочинів: спалення хати, вбивство голови сільради села Яблунів Станіславської області, побиття голови сільради села Комарівка Тернопільської області, грабування бойовиками спецгрупи майна, викрадання людей у ліс для допитів:

Шаблон:Text2

Шаблон:Text2

Шаблон:Text2

Шаблон:Text2

Шаблон:Text2

Повний текст рапорта майора Соколова приведений на 272 сторінці книги американського історика Джеффрі Бурдса «Советская агентура»

Пізніше в 1949 р. факти злочинів інших спеціальних груп НКВС знайшли відображення у доповідній записці прокурора Кошарського. У цьому ж документі також значиться факт вбивства спецгрупою мирних громадян та наглядна тенденція покривання злочинних дій «переодягнених енкаведистів» з боку вищого керівництва НКВС.

Дії ОУН та УПА на Кубані, Білорусі і на сході України

Файл:Volja.jpg

Агітаційний плакат українського руху часів Другої світової війни

В архівах СБУ зберігається колекція матеріалів із діяльності підпілля ОУН на території східної та південної України. Сьогодні точна кількість документів не підрахована.

У Луганській області виявлено 12 справ з цього питання, в Чернігівській — 68, у Полтавській — 6, Київській — 41, Хмельницькій — понад 100 справ. Безпосередньо у Галузевому державному архіві СБУ в Києві — понад 300 справ. Це лише ті матеріали, які попередньо виявлені, і це ще зовсім не остаточне число. По кожній з цих справ проходить не одна людина — це іноді 10 або 100 осіб, тому мова йде про тисячі підпільників, про тисячі борців за українську державність. Прізвища цих людей були невідомі, засекречені, і точно про них не відомо.

Житомирщина

Шаблон:Main У травні 1943 року Головна Команда УПА-Північ направила відділ УПА у тримісячний рейд тимчасово окупованою Житомирською областю і західною частиною Київської області Української РСР. За час рейду відділ провів 15 успішних боїв з німецькими поліцейськими частинами та групами грабіжників. Цей відділ знищив німецьку поліцейську школу біля Житомира з залогою 260 поліцаїв, а недалеко від с. Устинівка, Потіївского району, 25 липня розбив німецький військовий підрозділ, який був спеціально спрямований на розгром цього спецвідділу УПА. З німецької сторони було понад сто вбитих, поранених і полонених.

Про рейди УПА в Житомирську область зробив доповідь нарком держбезпеки УРСР Сергій Савченко 20 вересня 1943: «За даними від 7.9.43 р відомо, що з Західних областей України, у напрямку до Київської, Житомирської та Вінницької областей, просуваються великі загони українських націоналістів, озброєні гарматами, мінометами і великою кількістю автоматичної зброї. Кілька таких загонів, загальною чисельністю до 2000 чоловік, прибули в райони Коростень та Малин (Житомирська область). На шляху свого просування загони націоналістів ведуть боротьбу і з німцями, і з партизанами. Особовий склад дрібних партизанських груп партизани по-звірячому знищують — рубають на шматки. Зупиняючись в селах, в районі м. Коростень, загони націоналістів виставляли посилену охорону і всім складом молилися за „самостійну Україну“. Серед населення загони поширюють листівки і відозви за підписом „Головна квартира Української повстанської армії“».

Сумщина

Шаблон:Main

Директор Сумського архіву Іванущенко довів, що ОУН та УПА теж діяли на території Сумської області. З наявних джерел про членів ОУН-Б, спрямованих на схід України видно, що Сумщина була в зоні оперативної уваги всіх трьох похідних груп. Як зазначає проф. Л. Шанковський, середня похідна група ОУН під керівництвом М. Лемика «Сенишин» повинна була прийти до Харкова, але не встигла цього зробити, тому що її сильно побили німці. Німці розстріляли значну кількість членів групи, у тому теж Миколи Лемика-Сенишин (…) в Миргороді, в жовтні 1941 р. Частина групи прийшла до міста Суми, де створила підпільну організацію.

Як свідчать документи, діяльність ОУН на Сумщині не припинилася з поверненням радянської влади. Навпаки, іноді вона навіть переходила в партизанську форму боротьби. Дослідник визвольного руху С. Бутко, посилаючись на документи архівного підрозділу УСБУ в Чернігівській області, повідомляє, що в травні 1944 року з Волині була направлена для підпільної роботи в Чернігівську та Сумську області група учасників УПА, чисельністю понад 20 осіб. Всі вони були уродженцями тих місць, куди прямували. У червні 1945 року на території Шосткинського району був затриманий один з учасників цієї групи Захарченко Михайла Васильовича, 1923 року народження, уродженець с. Богданівка Шосткинського району, в районі м. Дубно, потрапив в один із загонів УПА. Пробув у цьому загоні 7 місяців. «(…) Звідки у вересні 1944 року прибув за завданням командування УПА на територію Шосткинського району, для організації бандугруповання. Слідство веде Відділ ББ».

Полтавщина

Шаблон:Main З 1941 по 1943 у Полтаві та області також діяло підпілля ОУН.Підпільники обмежувались пропагандою та невеликими диверсіями, а більшість готових військових кадрів відправляли на західну Україну де велася кровопролитна війна. Агітаційна справа підпілля йшла добре — невдоволення колгоспами, пам'ять голодоморів та жахи окупації на Полтавщині забезпечили націоналістам свіжі кадри, які бажали боротися проти СРСР та проти окупанта — Німеччини. Нелегально видавався журнал «Сурма», «Україна в боротьбі», книга «Симон Петлюра». Полтавське підпілля тримало тісні зв'язки з Харковом, Запоріжжям, Сумами. Наприкінці 1942 року підпілля ОУН мало тісні зв'язки із групою радянських підпільників «Набат». Остання спроба закріпитися на Полтавщині ОУН та УПА належить, вірогідно, до 1944 року. Всі бажаючі продовжити боротьбу проти Німеччини та СРСР влилися до УПА, а незначні підпільники, що не були знищені НКВС і гестапо, розчинилися в області.

Донбас

Шаблон:Main На території Донбасу в 1941—1943 роках діяли групи обох ОУН — і «бандерівська», і «мельниківська» гілки. В СБУ відзначають, що умови діяльності українських націоналістів на Донеччині були складними, з огляду на багатонаціональність населення. Учасники націоналістичного руху ділилися листівками, розповсюджували газету «За самостійну Україну», збиралися на конспіративних квартирах. Під час допитів оунівці заявляли, що центральний провід приділяв Донеччині особливу увагу. У разі всенародного повстання індустріальний регіон начебто мав забезпечити матеріальну підтримку. Керівником ОУН на Донеччині був Стахів Євген Павлович.

Крим

Шаблон:Main

Файл:Документ про ОУН в Криму.JPG

Документ, який доводить факт діяльності ОУН у Криму

Відомо, що підрозділи Української Повстанської Армії в Криму діяли в Сімферополі, Євпаторії, Джанкої, Ялті, Українська, Петрівці, Севастополі, Старому Криму, Керчі, Феодосії, Алушті, Михайлівці і багатьох інших населених пунктах, які були поруч з дислокацією похідних груп. З донесення агента СД від 31 грудня 1941 року, знайденого у секретних справах Рейху, стало відомо, що зі Львова до Криму революційна ОУН направила шість похідних груп, близько 40 осіб. Тільки одного повстанця нацисти арештували дорогою до Криму.

Кубань

Повстанська армія діяла також на Кубані, але до 1950 року і саморозпустилася. Восени 1941 року, тільки-но більшовики відступили на Кавказ, на Кубань прибувають українські патріоти з Південної похідної групи ОУН (Б), і вже в 1942 році, в жовтні, створюється Єйський окружний провід на чолі зі Спиридоном Ткаченком — «Голубом». У групу входили «Схід» (Дмитро Матейчук) та «Зоряні» (Василь Яворів). Підпільники мали зв'язок із Великою Україною через Маріуполь. Мережа ОУН була створена на Кубані на базі одного з відділень «Північної похідної групи», яку очолював Спиридон Ткаченко («Голуб»). 20 жовтня 1942 він став головою Лиманського окружного проводу ОУН. Тісні зв'язки були встановлені з оунівцям Маріуполя. Від квітня 1942 існував канал старшин і підстаршин УПА, які були уповноважені проводом ОУН створити Козачу повстанську армію Кубані. Біля витоків цієї армії стояли: сотник Василь Плетень («Шум», «Зорян», «Беркут»), колишній лейтенант Червоної Армії, уродженець Чернігівщини, лейтенант Дмитро Гречух («Дніпро»), а також Дмитро Коваленко («Мить») з Приамур'я. Восени 1944 року на Кубані діяло дві повстанські сотні — «Шума» (85 чол.) та «Гомін» (125 чол.), а також окремі розвідуальні рої по 10 бійців у кожному.

З серпня 1942 року з українського берега на Кубань діяла конспіративна Оунівська морська переправа. Керував нею Кубанець Петро Глек («дід Очерет»), колишній солдат армії УНР, житель станиці Довжанський. У липні 1944 року, коли на Кубань повернулися більшовики, ОУН (Р) організувала десант на чолі з сотником «Шумом» (колишнім капітаном Червоної Армії, походив зі станиці Батуринської). Його група мала дістатися поїздом до Туапсе під виглядом солдатів будівельної роти. Втім, до Туапсе вони не дістались, а вийшли на станції Хандіженській, і там, в горах Кавказу, почали збирати козаків, які тоді масово переховувались у лісах від сталінських карателів. Восени того ж року було сформовано сотні «Шума», «Гомона» та декілька розвідувальних роїв — загалом близько 300 осіб. Майже вісімдесят відсотків повстанців становили кубанські козаки, були також уродженці Великої України та галичани. Мовою спілкування була українська.

Навесні 9 травня 1945 повстанцям вдалося на перевалі Гойтх зупинити потяг, що перевозив репресованих до Москви, і визволити понад дві сотні в'язнів.

Існувала Козацька Повстанська Армія (КОПА) аж до 1950 року, коли, не маючи ресурсів для продовження боротьби, і судячи з усього, отримавши якусь команду від керівництва УПА, саморозпустилася.

Білорусь

Шаблон:Main Шаблон:Main

Файл:Banderivtsi html m4eef2379.png

Агітаційний плакат УПА, 1948 р.

За часів війни вплив бандерівців на півдні сучасної Білорусі був великий, стверджує мінський історик Гуленко. Зіткнення в неоголошеній нещадній війні між польською Армією Крайовою та УПА були саме на території Білорусі: «Брест, Пінськ, південь Білорусі, північ України — тут загони УПА та Армії Крайової сходились напряму. Ішла боротьба на виживання. І ця війна українська-польська підтримувалася спецслужбами і радянськими, і німецькими за принципом: розділяй і володарюй».

Євген Побегущій писав у своїх мемуарах те, що білоруси доброзичливо ставилися до 201-го шуцманшафт-батальйону, в якому в якості офіцера служив Роман Шухевич. Подібне ж відношення відзначав і інший член батальону Теодор Крочак.

З 1943 року на білоруській території діяла УПА-Північ. Найбільш великим загоном цієї групи був підрозділ, який назиався «Помста Полісся», що входив до складу ВО «Турів». Командиром загону був Григорій Грацюк. Саме він здійснив ряд успішних операцій проти німецьких військ на території Кобринського, Жабінковського і Антопольского районів Брестської області.

В історії УПА були періоди, коли вона співпрацювала з радянськими партизанами і коли брала зброю в німців, каже мінський історик Володимир Гуленко: «Все-таки їхньою метою була незалежна Україна. А Сталін вчинив із бандерівцями так, на мій погляд, як би бандерівці вчинили зі сталіністами. Інша справа, що це все-таки була народна війна: загальна кількість радянських партизанів і бандерівців у Білорусі була приблизно однакова — не менше півмільйона».

До взяття Західної України Червоною армією до літа 1944 року українські націоналісти продовжували партизанити в поліських лісах, нападаючи як на німців, так і на радянських партизан. В Поліссі фактично до відходу нацистів воювали між собою три сили.

За підрахунками історика Гуленка, від рук НКВС на території України і Білорусі загинуло 170 тисяч вояків УПА, 70 тисяч втекло на Захід, взято в полон і вислано понад 200 тисяч.

Серед вояків УПА було багато білорусів. У Дивинському районі Берестейської області в 1944 році в Радянській Армії мобілізували лише 50 осіб з 5 тисяч — решта втекли до бандерівців. Діяли спеціальні білоруські проводи УПА: «молодечі частково, Пінськ, Барановичі — там загони УПА були. Крім того, були створені формування білоруських націоналістів під керівництвом Михайла Вітушки, організаційною основою цих формувань була білоруська незалежницька партія, неофіційна назва „білоруські резистанс“, ці формування тісно співпрацювали з УПА, було проведено кілька десятків спільних крупних боїв з радянськими партизанами в 1943—1944 роках. Білоруська делегація їздила на з'їзд ОУН восени 1943 року. Вони теж спробували створити рух антифашистсько-антирадянський». Проте білоруси не змогли реалізувати цих планів.

Тим не менше загони УПА діяли на території сучасної Білорусі до кінця 1953 року, стверджує мінський історик Володимир Гуленко, і вели партизанську війну з радянською владою. Причому в їхніх лавах діяли переважно місцеві, білоруські громадяни: «10 років після війни бандити вижити не можуть. Це не бандитський рух. Тут, безумовно, була масова підтримка місцевого населення».

Володимир Гуленко каже, що з загонами УПА на півдні Білорусі радянська влада покінчила лише завдяки великим військовим спецопераціям і вивезення в Сибір цілих сіл, у яких підтримували повстанців.

У лютому 1952 р. в Іванівському районі Пінської області ліквідовано надрайонного провідника Івана Панька («Сікори»), в Дорогичинському районі Пінської області органи держбезпеки БРСР розгромили групу районного провідника «Григорія». Під час цих операцій співробітники МДБ і МВС БРСР убили 11 оунівців, серед них і обох провідників, 3 заарештували.

Всього органи безпеки Білорусі з жовтня 1943 по квітень 1953 арештували 1282 українських націоналістів, які діяли в підпіллі на території БРСР, убили понад 3000 (разом з учасниками Армії Крайової).

Життя повстанців

День повстанця розпочинався із «Ранньої зорі» — о 6 годині 30 хвилин, взимку — на годину пізніше. Проводилась руханка, потім прибирались місця спання і стрільці йшли вмиватись. Після цього підстаршина скликав відділ, і повстанці ставали у трилаву для молитви. Далі йшла перекличка, сніданок та виконання службових обов'язків. Робочий день закінчувався о 18 годині, і повстанці мали кілька годин на відпочинок або особисті справи. О 21 проходила вечірня молитва, а о 22 усі повстанці мали спати, крім вартових. На вихідних днях робочий день тривав до обіду.

Особлива увага приділялась зовнішньому вигляду та спорядженню повстанця. Одяг мав бути чистим та в гарному стані, а самі упівці мали бути помитими, підстриженими та поголеними. Під час відпочинку, повстанець мав почистити зброю. За неналежний догляд за собою чи зброєю, повстанця карали додатковим вантажем у наплічнику, багаторазовим виконанням приймів впоряду, а при повторенні провини — розстрілом. Дисциплінованим та хоробрим повстанцям надавалась відпустка на декілька днів або годин, щоб провідати рідних або друзів неподалік. Повстанець, що йшов у відпустку, отримував карту відпуску, в якій зазначалося ім'я (прізвисько), посада, місце відпуску та час. Документ підтверджувався печаткою та підписом командира відділу.

Вживання алкогольних напоїв суворо заборонялося, окрім святкових днів, і тільки з дозволу командира. За порушення цього правила передбачалась лише одна кара — розстріл.

Повстанський табір

На місцях тривалого перебування підрозділу, як правило, облаштовувалось житло. Ось як описують табір сотні, загальною площею близько 1500 квадратних метрів, який складався з 17 землянок-бункерів, (по чотири для кожної з чот, що складались з чотирьох роїв, та окрема в центрі для командного складу сотні з охороною), збудованого повстанцями куреня «Месники» восени 1945 року на Закерзонні над річкою Танвою у лісі між етнічними українськими селами Новий Люблинець, Старий Люблинець (гміна Чесанів) та польським Руда Ружанецька (гміна Наріль), його колишні бійці у своїх спогадах: Шаблон:Text

Повстанські весілля

Іноді повстанець міг влаштувати повстанське весілля із своєю дівчиною. На це видавався окремий дозвіл командира відділу. Шлюбна церемонія включала в себе вінчання і проходила в колі найближчих друзів наречених. Дуже рідко весілля відбувалось із танцями та піснями. Нареченим видавався акт вінчання, в якому вказувався день вінчання та зашифровані імена обвінчаних. Наречені підписувались під текстом присяги і офіційно вважались одруженими. Також поширеними були позашлюбні сексуальні відносини, особливо серед керівництва УПА.

Повстанські свята

Файл:З РІЗДВОМ 04.jpg

Повстанська різдвяна поштівка

В Українській повстанській армії велика увага приділялась моральному виховання стрільців, зокрема культивуванню традицій українського війська. У повстанців було прийнято святкувати державні свята, як наприклад день Злуки (22 січня), свято Листопадового Чину (1 листопада), день проголошення Акту відновлення української держави (30 червня). Існували і особливі повстанські свята — День Героїв (остання неділя травня) та Свято Зброї (31 серпня — день звільнення Києва від більшовиків 1919 року). Пізніше святкування Дня Зброї було перенесене на 14 жовтня — Свято Покрови, а згодом день заснування УПА. Особливі свята святкувались за участю представників Проводу ОУН. Обов'язково відбувалась Служба Божа та промова капелана та політвиховника. Далі співались пісні у виконанні хору та відбувались гутірки на актуальні теми.

За традицією, повстанці святкували найбільші релігійні свята: Різдво та Великдень. Святкування проводилось разом із місцевим населенням, разом із яким влаштовувалися вистави, концерти та вертепи. Однак, головним місцем святкування залишалися густі ліси, куди селяни носили освячене. Під час таких свят, Український Червоний Хрест та тереновий Провід ОУН готували подарунки для поранених бійців. Дарували зазвичай тютюн, фрукти, випічку або одяг. Організація подарунків була винятком, ніж правилом.

Крім загально-повстанських свят, у кожного повстанського відділу святкувався день приведення стрільців до Присяги Вояка УПА. Для такого спеціального свята було розроблено інструкцію, яка регламентувала порядок проведення урочистостей. Присяга відбувалася в присутності командування представників Головного військового штабу (ГВШ) та крайового проводу ОУН.

Під час святкувань та урочистостей виставлялась підсилена охорона повстанських таборів, адже свята використовувались радянськими та німецькими військами для здійснення облав та нападів.

Деякі повстанські відділи мали власні пісні, які використовували під час святкувань та урочистостей, а також у походах. Так, наприклад, курінь «Месники» мав свій «Марш Месників», створений політвиховником сотні «Залізняка» та куреня «Месники», а пізніше — редактором журналу УПА «Лісовик», що видавався на Закерзонні, Петром Василенко.

Невійськова діяльність УПА

Видавнича діяльність

Видавнича діяльність УПА бере свій початок ще з преси, започаткованої у формуваннях «Поліської Січі», збройних загонів Андрія Мельника та військових формувань Степана Бандери, газети «Гайдамаки», що почала видаватися з літа 1941 року у загонах Т. Бульби-Боровця, газети «Сурма», призначеної для вояків «Поліської Січі», яка виходила у Сарнах з 1941 року, часопису «Бойові вісті», що репрезентував мельниківську ідеологію.

В УПА були різні неперіодичні видання. У 1944–1946 з'явилися — «Повстанець» і «На зміну». УПА поширювала звернення до українців, військових, а також до представників інших національностей (російською, польською, словацькою та іншими мовами). У лавах УПА працювали відомі підпільні публіцисти: Дмитро Маївський (Петро Дума), Йосип Позичанюк (Шаблюк), Петро Федун (Полтава), Осип Дяків (Горновий), У. Кужіль; поети Василенко Петро (П. Волош-Василенко), Дяченко Михайло(Марко Боєслав) та інші; митці Хасевич Ніл та Черешньовський Михайло. Бібліографію видання УПА склав Шанковський Лев: «УПА та її підпільна література» (Філадельфія 1952).

Bofon1.jpg

Цінний квиток для збору коштів у визвольний фонд ОУН

Bofon2.jpg

Цінний квиток для збору коштів у фонд будови пам'ятника слави УПА

Bofon3.jpg

Цінні квитки для збору коштів у фонд ОУН

Була створена, у вересні 1943 року, Українська пресова служба УПА. Структура та діяльність пресової служби були побудовані за аналогією до Пресової квартири УСС. Головній станиці пресової служби підпорядковувалися станиці при відділах УПА, що складалися з 3 або 5 осіб під орудою політвиховника відділу. Члени пресової служби проводили роботу на чотирьох основних напрямах: пропагандивним, мемуаристичним, мистецьким, архівним.

Оскільки сили УПА напряму залежали від підтримки населення, повстанці мали розгалужену систему пропаганди, однім із засобів якої був друк листівок та газет. Крім них видавались і невеликі книжки, як наприклад «Концепція Самостійної України»(1949) рік Петра Федуна, «Про наш плян боротьби за визволення України в теперішній обстановці»(1951 рік) та ін. Крім цього видавались книжки і іншими мовами, які розповсюджувались серед червоноармійців та російськомовного населення України, як наприклад «Кто такие бандеровцы и за что они борются». Видавались звернення до червоноармійців та народів Кавказу та Сибіру із закликом підніматись на боротьбу із більшовиками.

Крім листівок публікувалась величезна кільксть ідеологічних та суспільно-політичних праць. Найвідомішими авторами цих праць були Петро Федун (Полтава), Осип Дяків (Горновий) , Дмитро Маївський (Петро Дума).

Періодичні видання УПА були одними із основних інструментів пропаганди. Варто згадати такі часописи як часопис Головної команди УПА «До Зброї» (1943—1944), видання політвідділу УПА «Інформації з фронту УПА» (1944), гумористичний часопис «Український Перець» (1943—1945), а також газетами «Наш фронт» (1943), інформаційні вісники «Інформатор» (1942—1943), «Повстанець», «Ідея і Чин», «Бюлетень», «Бюро інформаці УГВР», «Радіоінформатор» (1943—1944), «Новинки з фронтів» або «Новини» (1943–1944), «Вісті з фронту УПА» (1943), «Новинки» (серпень-жовтень 1943), «Тижневий огляд воєнних і політичних подій» (жовтень 1943), «Наш фронт» (серпень 1943). Часто, через різні обставини видання призупиняли випуск газет, або припиняли виходити зовсім. Детальну хроніку боротьби УПА містили насамперед часописи, призначені для війська:

• «До Зброї» (1943—1944),
• «Повстанець» (1944—1946),
• «Стрілецькі вісті» (1944—1945),
• «Чорний ліс» (1947—1950).

Першим видання Головної команди УПА став часопис «До Зброї». Головним редактором було призначено Якова Бусла, який не лише очолював політвиховний відділ КВШ УПА-Північ, але й був редактором усіх підпільних видань на ПЗУЗ. Було випущено 7 номерів часопису, коли війська НКВС знайшли та знищили підпільну друкарню. Наступний часопис називався «Повстанець». Обов'язки Головного редактора виконував Микола Дужий, який з лютого 1945 року був призначений начальником усіх видань Головної Командм УПА. Виходив до 1946 року, а потім його місце перейняв часопис «Ідея і Чин», редакторами якого був Дмитро Маївський, Мирослав Прокоп, Михайло Палідович та Петро Федун.

За увесь час діяльності в підпільних друкарнях УПА було видано більш ніж 130 найменувань періодичних видань, півтисячі брошур, десятки вишкільних, мемуарних та поетичних збірок, тисячі листівок, звернень та відозв. По при це, ще й тепер знаходять періодику яку випускали повстанці. Так були знайдені видання які досі не були відомі історикам — сатиричне видання «Гоп-гоп», часописи «Легенда», «Легінь», «Бойовик».

Радіомовлення

З 30 червня по 2 липня 1941 року у Львові діяла «Радіостанція імені Євгена Коновальця». Це стало можливо через те, що Похідна група ОУН увійшла до залишеного радянськими військами Львова раніше за німців і зайняла міську радіостанцію. 30 червня 1941 року саме цією радіостанцією було оголошено Акт відновлення Української Держави.

З жовтня 1943 року по 7 квітня 1945 року поблизу села Ямельниці, на Львівщині, УПА мали власну підпільну радіостанцію «Самостійна Україна». Щоденно радіостанція мовила українською, російською, французькою та англійською мовами. Радіопередачі досягали не тільки території України, а й Німеччини, Великої Британії, Франції та Швейцарії.

Фінансування та бюджет

Бойовий фонд підпілля веде початок від часу створення та розбудови Української військової організації у 1920 році та Організації українських націоналістів у 1929 році, як один з основних елементів економічного фундаменту діяльності.

Бойовий фонд формували i поповнювали насамперед за рахунок щомісячних внесків членів i симпатикiв та інших коштів, отриманих від окремих прихильників української державності. Скарбник за внесені у фонд кошти видавав розписку. З часом вона набула стандартної форми: невелика картка, що зовні нагадувала візитку, з необхідними атрибутами — тризубом i написом «бойовий фонд ОУН». У підпіллі та в середовищі польських спецслужб тих років вказана картка отримала різні назви. Найпоширенішими з них були «значок», «блочок», «купон», «цеголка», «бофон». Пізніше найбільшого вживання набула саме назва «бофон». Найбільш ранні звістки про існування квитанцій бойового фонду відноситься до другої половини 1920-х років.

Одним з основних спонсорів ОУН в часи Євгена Коновальця стали литовці. Литва, яка тоді теж була окупованою, давала майже 20 % бюджету українських націоналістів. Саме від українських емігрантів з Європи, США та Канади до українських підпільних організацій коштів надходило чи не найбільше. Близько 5 тисяч доларів перейшло якраз в Українську військову організацію.

В часи існування Колківської республіки у березні-листопаді 1943 року, добровільно-примусовими військовими податками обкладалися місцеві мешканці, які допомагали військовим-повстанцям їжею, одягом, житлом та іншими речами.

Душпастирська діяльність

В той час на теренах України, де була поширена УПА душпастирську діяльність проводили отці УГКЦ. Більшість з них довгий час через переслідування радянських спецслужб перебували у підпільному становищі. Багато священиків було відправлено в концтабори на далекий Сибір. З кожною ротою, батальйоном УПА перебували капелани.Шаблон:Джерело Шаблон:Main

Нагороди

Детальніше: Нагороди Української повстанської армії

Файл:History museum of Truskavets 038.jpg

Відзнаки УПА, експонати музею історії Трускавця

Наказом Головного Командування УПА (ч. 3/44) від 27 січня 1944 року, в Українській повстанській армії заснована своя нагородна система. Згідно з цим наказом, нагороду міг отримати будь-який вояк, незалежно від рангу та службових обов'язків. Пропозиції щодо відзначення могли подавати сотенні УПА або вищі командири. Після затвердження комісією УГВР або відповідним штабом, виходив наказ про відзначення вояків, а повідомлення публікувались у повстанських газетах. Нагородженим надавався титул «Лицар Золотого (Срібного, Бронзового) хреста бойової заслуги». Першим з повстанців, нагороджених найвищою нагородою УПА — Хрест Бойової Заслуги, посмертно став Дмитро Карпенко-«Яструб».

Рішенням УГВР 30 травня 1947 року, нагородження Хрестом Бойової Заслуги поширено на всіх учасників збройного підпілля.

3 вересня 1949 року на підставі рішення Української головної визвольної ради (від 29 серпня 1949) головний командир УПА Роман Шухевич («Т.Чупринка») видав наказ Ч. 2, згідно з яким усі підвідділи і штаби УПА з кінця 1949 р. тимчасово припиняли свою діяльність як бойові одиниці і органи управління. Право нагородження членів визвольно-революційного руху та підвищення у військових званнях підстаршинського складу збройного підпілля передавалося відповідним проводам ОУН.

Слід зазначити, що самих нагород довго не існувало. Тому, у наказі про введення нагород нічого не сказано про їх зовнішній вигляд. Справа просунулась, коли за неї взявся відомий на західній Україні художник і митець Ніл Хасевич. У своєму листі до УГВР, Ніл подав 16 ескізів нагород: 2 ескізи Хреста бойової заслуги, п'ять — Хреста заслуги, три «медалі за боротьбу в особливо тяжких умовинах», чотири відзнаки приналежності до УПА, два — відзнаки до 20-річчя ОУН. Також Хасевич додав до листа інструкцію «Як виготовляти ордени, жетони і стяжки в підпільних умовинах?». 30 червня 1950 року УГВР затвердила проекти медалей, а перші їх носії з'явились у 1951 році. Було також схвалено пропозицію Ніла Хасевича щодо введення медалей «За боротьбу в особливо важких умовинах» та «Х-річчя УПА». Досі невідомо, в якій країні було виготовлено медалі.

Золотий Хрест Бойової Заслуги

Розміри всіх хрестів — 27×27 мм. Стрічки червоні, з двома чорними смужками 30 мм ширини.

Золотий Хрест Заслуги

Розміри хрестів — 27×19 мм. Стрічки — 30 мм ширини, з двома чорними смужками по боках на червоному тлі.

Медаль «За боротьбу в особливо важких умовах»

6 червня 1948 року УГВР «для відзначення особливої мужності» запровадила медаль «За боротьбу в особливо важких умовах». Діаметр 30 мм. Стрічка шириною 16 мм з трьома блакитними смужками на жовтому тлі.

Золотий Хрест 25-річчя УПА (1967)

Файл:Golden Cross 25-UPA.jpg

Золотий Хрест 25-річчя УПА Альберта Газенбрукса (1968)

У післявоєнний час у комбатантських організаціях на Заході не можна було зустріти воїна УПА, нагородженого хрестом. Вирішити це питання змогли лише в 1967 році. Капітулою Золотого Хреста Заслуг, під головуванням Мирослава Климка був встановлений Золотий Хрест УПА. Відновлення Золотого Хреста було приурочено до урочистої дати — 25-ліття УПА. Згідно з положенням правильника, «Золотий Хрест Заслуги одержують всі Вояки УПА та Збройного Підпілля, які своєю боротьбою за Волю України, засвідчили готовність віддати своє життя за Україну, за Волю, за Народ».. Діаметр 25 мм. Виготовлений із золота, на червоно-чорній стрічці 38 мм.

Ставлення до проблеми УПА

Файл:Kharkiv Oblast UPA.svg

Мапа визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні та борцями за Незалежність України. Синім кольором позначено регіони, де визнання УПА заборонено.

Україна

З початку 1990-х рр. в Україні порушувалося питання про надання особливого статусу ветеранам ОУН-УПА. Протягом тривалого часу не було істотних змін. У вересні 1997 р. при Кабінеті міністрів України створена урядова комісія з вивчення діяльності ОУН-УПА. 10 липня 2002 р. на одному із засідань комісії вирішено за допомогою Національної академії наук створити робочу групу істориків, щоб провести наукове дослідження діяльності УПА і на основі отриманої інформації визначити їхній офіційний статус.

На честь Дня народної єдності 22 січня 2010 р. президент Ющенко присвоїв статус Героя України Степану Бандері посмертно. Окружний адміністративний суд Донецька скасував указ 2 квітня 2010-го.

Президент України Віктор Ющенко також 29 січня 2010-го своїм указом визнав членів Української повстанської армії (УПА) борцями за незалежність України.

Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні, залишалося невирішеним до прийняття ВР України пакету законів «Про декомунізацію» 9 квітня 2015 року більшістю голосів та їх підписання Президентом Петром Порошенком 15 травня 2015 року (ще значно раніше декілька західних областей вже приймали рішення про надання пільг ветеранам УПА на своїх рівнях). 9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалили закон «Про правовий статус борців за незалежність України» авторства Юрія Шухевича, у якому вказано перелік організацій, які визнаються таким, що боролись за незалежність України, серед них є Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія. Закони опубліковані 20 травня 2015 року та набули чинності з 21 травня того ж року.. З 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у ХХ столітті. Ініціатором законопроекту був син Головнокомандувача УПА Юрій-Богдан Шухевич.

Разом з тим, в Україні на території Харківської області досі чинна постанова про Харківської облради від 3 грудня 2007 року про заборону визнання УПА на території Харківської області. Таким чином, в Україні досі діє юридичний казус: у той час як УПА визнаються героями на всій території України, вони досі не визнаються героями на території Харківщини.

Соціологічні опитування

УПА по-різному оцінюють жителі сходу та заходу України. В даний час на Західній Україні ця організація стала символом боротьби за незалежність української держави, в той час, як жителі Східної України відносяться до неї в основному негативно, звинувачуючи в радикальному націоналізмі і колабораціонізмі.

За результатами дослідження, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у лютому 2012 р., 24 % опитаних підтримують ідею визнати УПА-ОУН учасниками боротьби за державну Незалежність України, 57 % опитаних — не підтримують. Ще 19 % не визначились з цього питання.

Опитування 25 квітня — 5 травня 2011 року Research & Branding Group методом особистого інтерв'ю у 24-х областях України і Криму, проведеного в рамках міжнародного дослідницького проекту Євразійський монітор, показало, що 44 % опитаних негативно оцінюють збройну боротьбу Організації українських націоналістів та Української повстанської армії проти радянської влади, 20 % респондентів — позитивно, 14 % — нейтрально, 18 % — не змогли відповісти, 4 % — не чули про таку подію.

Результати соціологічних досліджень, проведених Соціологічною групою «Рейтинг» з 30 березня по 9 квітня 2011 року, показали, що оцінки діяльності УПА в окремих регіонах України можуть значно відрізнятись від середньої оцінки по країні. Так, у західних областях України (де саме і знаходився основний оперативний простір дій УПА) вважають їх учасниками боротьби за незалежність України понад 72 % населення (по Україні в середньому 27 %).

Міжнародний контекст

Литва

У червні 2009 р. у парламенті Литви директор галузевого Державного архіву СБУ Володимир В'ятрович і директор Центру досліджень визвольного руху Руслан Забілий відкрили виставку «Українська повстанська армія. Історія нескорених». На відкритті виступили віце-спікер Сейму Литви Альгіс Кашета, посол України в Литві Ігор Прокопчук, директор Центру геноциду та резистансу Литви Тереза Біруте-Бюрускайте, депутат Сейму Далія Коудіте і депутат Європарламенту Вітавта Ландсбергіс.

Польща

20 червня 2013 р. Сенат Польщі ухвалив заяву, у якій йдеться, що «9 лютого 1943 нападом загонів УПА на волинське село Паросля почалася груба акція фізичного знищення поляків, яка проводилася бандерівською фракцією Організації українських націоналістів та Українською повстанською армією». У документі також йдеться, що жертвами антипольської акції УПА стали близько 100 тисяч поляків.

За ухвалення такого тексту документа проголосувала більшість депутатів верхньої палати польського парламенту: 55 сенаторів зі 100 були за, 20 проти, а 10 утрималися.

Вшанування пам'яті

В Україні річниці створення УПА офіційно святкують у низці областей із 2005 року. На честь 70-річчя створення УПА Івано-Франківська, Львівська та Тернопільська обласні ради оголосили 2012 рік роком Української Повстанської Армії.

Також, 2017 рік, в Івано-Франківській та Львівській областях оголошено Роком Української повстанської армії. Таке рішення ухвалила 10 березня, сесія Івано-Франківської, а трохи раніше — Львівської обласних рад. Рішенням Рівненської обласної ради 2017 рік у Рівненській області також оголошено Роком УПА та головнокомандувача УПА Романа Шухевича

«Радянська пропагандистська машина створила низку міфів, які доволі часто панують і по сьогодні, хоча значна частина суспільства з кожним роком, пізнаючи нові сторінки з історії визвольного руху, змінює своє ставлення до Української повстанської армії», — прокоментував це рішення директор обласного Музею визвольної боротьби імені Степана Бандери Ярослав Коретчук.

У низці міст України є вулиці, названі на честь різних діячів і героїв УПА. Зокрема:

• вулиця Героїв УПА у Львові
• вулиця Героїв УПА в Івано-Франківську
• вулиця Героїв УПА у Трускавці
• Вулиця Героїв УПА у Броварах
• Провулок Миколи Барбона у Броварах — на честь Миколи Барбона
• вулиця Вояків УПА в Тернополі
• Вулиця Героїв УПА у місті Первомайськ Миколаївської Області.

Пам'ятники

	Файл:Chystyliv UPA.jpg	Файл:Ukraine-Skole-Minipark.JPG	Файл:JezupolOUNMemorial.JPG	Файл:UPA Harkiv.jpg	Файл:Pamjatnyk stračenym vojinam UPA.JPG
Меморіал «Борцям за волю України 1918—1950 рр.»	Пам'ятник на честь 60-річчя створення УПА	Пам'ятник героям УПА у Сколе	Пам'ятник загиблим борцям ОУН-УПА у Єзуполі	Пам'ятний знак УПА у Харкові	Пам'ятник повішеним комуністами воїнам УПА у Дубровиці

2017 року на державному рівні в Україні відзначалося 75 років з початку формування УПА (1942).

Критика

В Росії УПА була визнана екстремістською організацією рішенням Верховного Суду 17.11.2014.

2016 — парламент Польщі кваліфікував дії солдатів УПА проти польського населення як геноцид.

Серед критиків УПА, насамперед серед російських істориків поширений міф, що УПА не завдали німецьким окупантам жодних втрат, але це не відповідає дійсності. Німецькі документи документи фіксують численні операції українських націоналістичних формувань, спрямовані на руйнування господарських об'єктів і інфраструктури, захоплення зброї і продовольства, напади на дрібні німецькі загони або окремих військовослужбовців вермахту, рідше акти відплати щодо німецької цивільної адміністрації, СС і СД. Діяльність УПА визнавали антинімецьким повстанням німецькі окупаційні керівники Генріх Шене, Ерії Кох, Еріх фон дем Бах і Ганс Прюцманн. Напади частин УПА на німецькі військові підрозділи, як випливає з німецьких документів, тривали до серпня 1944 року. Про збройний конфлікт німців і УПА свідчать і звіти радянських партизанів 1943 року.

Російські історики також звинувачують УПА у співпраці з німцями. В архівах є документи, що дійсно підтверджують подібні договори про співпрацю, однак в них йде мова про підписання лише локальних домовленостей окремих загонів УПА, на окремих територіях (з кінця 1943 року). При цьому жодної загальної угоди між вищим керівництвом Рейху та ОУН (б) не було. Незважаючи на це, комуністи й деякі проросійські політики України маніпулюють даними, використовуючи ці міфи. Факти співпраці УПА з німцями в 1944 році також привели до виникнення серед російських істориків легенди про те, що УПА нібито була створена німецькими спецслужбами. Насправді це твердження не відповідає дійсності і будь-якою документальною базою не підтверджується. Слід також зазначити, що в ряді випадків упівці вели бойові дії проти нацистів спільно з радянськими партизанами. У німецькому документі «Націонал-український бандитський рух» згадувалося, що іноді УПА забезпечувалися зброєю за допомогою радянської авіації.

УПА в культурі

Файл:Zalizna sotnia.jpg

Обкладинка фільму «Залізна сотня»

Художні фільми

• «Akce B» (Чехословаччина, 1951)
• «Ogniomistrz Kaleń» (Польща , 1961)
• «Zerwany most» (Польща, 1962)
• «Жорстокі світанки» (Канада, 1966)
• «Wilcze Echa» (Польща, 1968)
• «Анничка» (СРСР, 1968)
• «Ніколи не забуду» (Канада, 1969)
• «Білий птах з чорною ознакою» (СРСР, 1970)
• «Дума про Ковпака» (СРСР, 1973)
• «Марічка» (Канада, 1975)
• «Тривожний місяць вересень» (СРСР, 1976)
• «Зашуміла Верховина» (Канада, 1979)
• «Високий перевал» (СРСР, 1981)
• «Провал операції „Велика ведмедиця“» (СРСР, 1983)
• «Державний кордон. Фільм 6. За порогом перемоги» (СРСР, 1987)
• «Загін спеціального призначення» (СРСР, 1987)
• «Українська вендета» (СРСР, 1990)
• «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали» (Україна, 1991)
• «Останній бункер» (Україна, 1991)
• «Карпатське золото» (Україна, 1991)
• «Вишневі ночі» (Україна, 1992)
• «Страчені світанки» (Україна, 1995)
• «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» (Україна, 1995)
• «Нескорений» (Україна, 2000)
• «Один — в полі воїн» (Україна, 2003)
• «Залізна сотня» (Україна, 2004)
• «Далекий постріл» (Україна, 2005)
• «Ми з майбутнього 2» (Росія, 2010)
• «Століття Якова» (Україна, 2016)
• «Жива» (Україна, 2016)
• «Волинь» (Польща, 2016)
• «Червоний» (Україна, 2017)

Документальні фільми

• «Спогад про УПА» (1993)
• «Три любові Степана Бандери» (1998)
• «Війна без переможців»(2002)
• «Війна — український рахунок» (2002)
• «Між Гітлером і Сталіном — Україна в II Світовій війні» (2004)
• «Бандерівці: Війна без правил» (2004)
• «Пам'яті Слави Стецько» (2005)
• «Музей Бандери у Лондоні» (2006)
• «Собор на крові» (2006)
• «Воля або смерть!» (2006)
• «ОУН-УПА: війна на два фронти» (2006)
• «Український націоналізм. Невивчені уроки» (2007)
• «УПА. Тактика боротьби» (двосерійний) (2007)
• «УПА. Третя сила» (2007)
• «Таємниці віку 55: Степан Бандера. Замовне самогубство» (2007)
• «УПА. Телепередача особливий погляд»
• «Бандерівці» (Чехія, 2010)
• «Служба безпеки ОУН. Зачинені двері» (2011)
• «Вогонь і зброя» (Канада, 2012)
• «Отець „Кадило“» (Україна, 2012)
• «Вони боролись до загину» (Україна, 2012)
• «Історія однієї криївки» (Україна, 2013)
• «Хроніка Української Повстанської Армії 1942—1954» (Україна, 2014)

Музика

• У гурту «Тартак» і співака Андрія Підлужного є пісня «Не кажучи нікому». На неї режисером Тарасом Химичем знято відеокліп, присвячений бою бійців УПА проти нацистських окупантів біля села Новий Загорів у вересні 1943 року.
• У співака Тараса Чубая та гурту «Скрябін» є спільний альбом «Наші партизани» — повстанські пісні в сучасній обробці.
• За сприяння Львівської обласної організації ВО «Свобода» та товариства пошуку жертв війни «Пам'ять» фольклорний театр Остапа Стахіва зняв кліп на повстанську пісню «В чорнім лісі», присвячену полковнику УПА Василеві Андрусяку — «Греготу», «Різуну».
• У пісні «Rebell» («Повстанець») німецької рок-групи Landser є такі рядки: «Я був повстанцем в Україні. Червона армія драпала від нас. Несамовита від ненависті і безсилої злоби. Вже йде повстанець, зараз потече ваша кров.». Ці рядки є прямим натяком на УПА.
• Відеокліп UPA — The unsung heroes. УПА непомічених героїв

Фольклор

Шаблон:Main

• Пісня Української повстанської армії «УПА іде»
• Пісня Української повстанської армії «Там, у Москві»
• Пісня Української повстанської армії «Їхав Гітлер на візочку»
• Пісня Української повстанської армії «Боже, вислухай благання»
• Пісня Української повстанської армії «Царю Небесний»
• Пісня Української повстанської армії «Зродились ми великої години»
• Пісня Української повстанської армії «Гей на півночі, на Волині»
• Пісня Української повстанської армії «За Україну»
• Пісня Української повстанської армії «Збудись, могутня Україно!»
• Пісня Української повстанської армії «Вже вечір вечоріє»

Книги

• Вогненні стовпи (2006)
• Історія, закарбована в металі (2011)
• Червоний (2012)

Див. також

Шаблон:Інші проекти Шаблон:Книги Вікіпедії

• Організація українських націоналістів
• Організація українських націоналістів революційна
• Мартиролог загиблих діячів ОУН та УПА
• Командири УПА
• Боротьба УПА проти німецьких окупантів
• Український визвольний рух
• Українське державне правління
• Спецгрупи НКВС
• Друга світова війна
• Волинська трагедія
• Білоруська визвольна армія
• Українські партизани
• Антирадянські партизани

Джерела та література

Див. також Список публікацій про ОУН та УПА

• Мороз В. До початків діяльності Української Головної Визвольної Ради // Український визвольний рух / Відп. ред. В. В'ятрович. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; Центр дослідження визвольного руху, 2007. — Зб. № 10. До 100-річчя від дня народження Романа Шухевича. — С.213-222.

Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН та УПА

• «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія». Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси.
• «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія» Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА.

Видання Інституту історії України НАН України

• Шаповал Ю. ОУН і УПА на терені Польщі (1944—1947 рр.) — К.: Інститут історії України НАН України, 2000. — 240 с.
• Матеріали та документи Служби безпеки ОУН (б) у 1940-х рр. / Упоряд.: О. Є. Лисенко, І. К. Патриляк. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — 254 с.
• ОУН в 1941 році: Документи. / Упоряд.: О. Веселова, О. Лисенко, І. Патриляк, В. Сергійчук. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. — 618 с.
• ОУН в 1942 році: Документи. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. — 243 с.
• ОУН і УПА в 1943 році: Документи / НАН України. Інститут історії України. — К. : Інститут історії України, 2008. — 347 с.
• ОУН і УПА в 1944 році: Документи. В 2 ч. Ч. 1. Упорядники: О. Веселова, С. Кокін, О. Лисенко, В. Сергійчук. Відповідальний редактор С. Кульчицький / НАН України. Інститут історії України. — К. : Інститут історії України, 2009. — 292 с.
• ОУН і УПА в 1944 році: Документи. В 2 ч. Ч. 2. Упорядники: О. Веселова, С. Кокін, О. Лисенко, В. Сергійчук. Відповідальний редактор С. Кульчицький / НАН України. Інститут історії України. — К. : Інститут історії України, 2009. — 256 с.

Кирилицею

• Шаблон:Cite book
• Дрозд Р., Гальчак Б. Історія українців у Польщі в 1921—1989 роках / Роман Дрозд, Богдан Гальчак, Ірина Мусієнко; пер. з пол. І. Мусієнко. 3-тє вид., випр., допов. — Харків : Золоті сторінки, 2013. — 272 с.
• Шаблон:ЕУ
• Шаблон:Книга
• Шаблон:Книга
• О. Лисенко. Українська повстанська армія // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.731 ISBN 978-966-611-818-2
• Шаблон:Книга
• Шаблон:Книга
• Реабілітовані історією. Чернівецька область [Текст]: у 3-х кн. Кн. 1 / гол. ред. І. П. Фостій. — Чернівці : Чернівецьке обл. від-ня Пошуково-вид. агенства «Книга пам'яті України», 2007. — 960 с.
• Репресії в Україні (1917—1990 рр.): Науково-допоміжний бібліографічний покажчик / Авт.-упор. Є. К. Бабич, В. В. Патока; авт. Вступ. Статті С. І. Білокінь. — К. : Смолоскип, 2007. — 519 с.
• Шаблон:Книга
• Шаблон:Книга
• Фостій І. П. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні 1939—1945 рр. [Текст] / І. П. Фостій ; Чернівецький нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці: Кн. Пам'яті України, 2005. — 376 с.
• Шаблон:Книга
• Шаблон:Книга — Розділ ІІ.
• Яневський Д. Про кого мова? // Сільські вісті. — 2016. — № 65 (19397) (15 лип.). — С. 2.

Зарубіжні дослідники

• Шаблон:Книга
• Шаблон:Книга
• Шаблон:Книга
• Шаблон:Книга
• Шаблон:Книга
• Шаблон:Книга

Посилання

Шаблон:Refbegin

• Шаблон:Commonscat-inline
• Електронний архів визвольного руху
• Красные партизаны про ОУН-УПА
• «Повстанська розвідка діє точно й відважно…» — документальна спадщина підрозділів спеціального призначення Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. 1940-1950-ті роки
• ОУН-УПА. Легенда Спротиву
• Марш за визнання ОУН УПА героями 2007.
• Літопис: форум дослідів історії УПА (електронний журнал).
• Про УПА.
• В обороні волі. Боротьба УПА з німецькими окупантами на Рівненщині в 1941—1944 рр.
• Ярослав Сватко. УПА воювала з НКВС, а не з Червоною армією.
• Дмитро Вєдєнєєв. Військово-польова жандармерія — спеціальний орган Української повстанської армії.
• Олег Баган. Націоналізм і націоналістичний рух.
• Німецькі матеріали про УПА
• УПА й Дивізія «Галичина»; факти й фантазія.
• ОУН-УПА — документи.
• Кость Бондаренко. Історія, якої не знаємо. чи не хочемо знати? «Дзеркало тижня». № 12(387), 2002 р.
• Жива легенда нескорених: 50 років без паспорта і права бачити людей.
• Поштівки УПА.
• 100 найбільш переможних битв УПА з німецькими каральними військами.
• Влад Ковальчук. Чи була створена УПА 14 жовтня 1942 року?
• Центр досліджень визвольного руху.
• Відкриття архівів: Радянські спецслужби під прикриттям ОУН-УПА вбивали і грабували населення.
• СБУ створила спецгрупу для вивчення архівів ОУН-УПА.
• Сергій Музичук. Однострій та символіка Української повстанської армії
• Організація ОУН-УПА
• Мапа УПА (1944)
• Війна. Український рахунок. «Український тиждень», № 18, 2010.
• Олександр Крамар. «Рух Опору на Сході. Одна історія» // Український тиждень, 25.01.2011
• Олександр Пагіря. «Обличчям до Сходу» // Український тиждень, 20.01.2011
• Вояк Української національної революційної армії, червень — липень 1941 року // Український тиждень
• Александр Вовк. Неизвестные страницы истории УПА
• Юрій Киричук. Партизанська боротьба УПА-ОУН у західних областях УРСР (травень 1945—1946 рр.)
• Ігор Лосєв. Явище «бандерофобії» в російській свідомості
• Визнати УПА. «Kyiv Post» № 42 від 18 жовтня 2007 року.
• Віталій Манзуренко. НАГОРОДИ УПА
• Вищий адмінсуд остаточно визнав воїнів УПА борцями за незалежність
• Радянська окупація 1944—1991 рр
• Літопис УПА. Шаблон:Ref-en
• Літопис УПА online. Шаблон:Ref-en
• Український рух опору в німецьких документах #4 — TRISTANA073
• Генерали СС у боротьбі проти УПА
• Дмитро Вєдєнєєв. З револьвером у руці й «Капіталом» у голові. Шаблон:Ref-ru
• Ігор Осташ. Біля витоків Української Повстанської Армії. Шаблон:Ref-ru
• Олександр Гогун. Українська повстанська армія в спогадах останнього головнокомандувача. Шаблон:Ref-ru Інтерв'ю Олександра Гогуна з Василем Куком з коментарями історика та посиланнями на літературу.
• Шаблон:Cite web

Примітки

Шаблон:Примітки